f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Бій без правил

26.03.2017

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc.eu

Вихід у вітчизняний прокат 26 січня 2017 року української стрічки «Правило бою» Олексія Шапарєва може дати відповідь на питання, чи можемо ми грати за правилами світового кінобізнесу. Ідея була в тому, аби зробити якісне жанрове, спортивне кіно для найширшої глядацької аудиторії, зробити його без постійної підтримки Держкіно, але за допомогою одного з найбільших дистриб’юторів України, компанії «ЮФД».

Забігаючи наперед, скажу, що на головне питання – чи ми можемо? – відповів навіть не сам фільм, а прес-конференція, що відбулася після київської прем’єри в столичному кінотеатрі «Планета кіно». А якщо бути ще більш точним – виконавець однієї з головних ролей, актор-дебютант і професійний музикант Євген Галич з групи O. Torvald. На кілька критичних зауважень журналістів він обурився, мовляв, не треба цих шпильок, краще привітайте перший український фільм для всіх українців, зроблений винятково українськими творцями, з українськими акторами і українською музикою… От тільки кількість цих «українських» прикметників в одному реченні дуже приблизно нагадувала правду: фільм знімався російською мовою, більшість пісень звучать російською мовою, і ВСІ творці фільму на прес-конференції говорили російською мовою. Можна було б сказати, що взагалі фільм розраховувався для російського прокату (бо в Росію проданий), якби не заявка продюсера про (можливі?) продажі «Правила бою» на різні міжнародні території, що, очевидно, поки вилами по воді писано і не може бути остаточним без оприлюднення підписаних контрактів.

Так, юридично «Правило бою» – український фільм, бо робився у нас, в Києві, демонструє в кадрі київські локації та з київськими же ж (за пропискою) акторами в головних ролях: Дмитром Ступкою, Станіславом Бокланом, Олексієм Горбуновим, Ахтемом Сейтаблаєвим та іншими. Але ще раз повторюю, щоб всі зрозуміли до кінця цю дикість – фільм знімався в Україні, але російською мовою, щоб потім бути дубльованим українською. Здається, такого ще не було. Важко, якщо взагалі можливо, уявити, щоби в Британії фільм знімався б французькою, а потім дублювався б англійською, або у Франції – англійською чи в Німеччині – турецькою, з подальшим перегоном на рідну. І ніхто не може при цьому стверджувати сенс таких шахер-махерів «заради продажів». Для французів, англійців, німців та всіх решта не суттєво, якою мовою творений іноземний фільм, бо все одно він буде дубльований, переозвучений чи субтитрований, так, як це робиться у всьому світі. Тож з якої такого вагомої причини його знімали саме російською?.. Тож випад проти критики фільму Євгеном Галичем в дусі «дакакаяразнітса на какомязике» вказує однозначно – ми не можемо зробити своє так, аби не було соромно, а сором – це те, що викликає «Правило бою», бо знятий з величезними порушеннями правил, про які тільки у нас можуть кричати «дакакаяразнітса» і «зачем ви критикуєте».

Колись Годар сказав, що наявність кінокритики та її рівень характеризують суспільство. У нас кінокритики мають вплив на думки людей не більше за прибиральників в офісах. Критиків звільняють, кінопрограми закривають. Що можна сказати про наше суспільство, якщо режисер «Правила бою» Олексій Шапарєв у свій час погрожував фізичною розправою київському кінокритику, стриманий лише мережевим простором «мордокниги»... Власне, своїм фільмом Шапарєв продемонстрував усіма можливими способами: ми не можемо, не можемо створити до кінця правильне, всім цікаве, ба навіть просто професійне кіно. Спершу це підтверджується драматургією фільму, більшість фрагментів якого недолугі, шаблонні та не життєдайні. Розказуючи історію про хлопця боксера, Тараса (Владислав Нікітюк), «Правило бою» чомусь не показує його життя, через що він виглядає пласким, як двовимірна картинка. Глядач побачить лише його симпатичне лице (може, впізнає за роботою у фільмі Любомира Левицького «Тіні незабутих предків»), але нічого не дізнається про його минуле, про його уподобання, його дівчат (хлопців?), його батьків. Один кадр з батьком в дитинстві і один спогад наставника про нагороди батька-боксера – цього замало для створення повноцінного бекграунду повноцінного героя. Сценаристу (він же – режисер) не вистачило снаги, таланту чи часу прописати а) причину хвороби матері, для якої син-боксер бере участь в різних боях заради грошей, б) зв'язок зі своїми друзями, які грабують склади і займаються гоп-стопом на вулицях, в) якими документами весь фільм шантажує антигерой героїню, а також ще сотню питань – які такі ліки можна вкрасти на київських складах, які коштують шалені гроші і цікаві високопосадовим бандитам; чому у головного бандита лише один охоронець-дурник і чому він сам їздить за кермом... Що відбувається? Чому так відбувається? Кількість питань, які виникають впродовж фільму, фактично витискають глядача за межі кіно, примушуючи не дивитися фільм, а шукати відповіді. І в фіналі так їх і не знайти, залишаючи глядача з інтригою, як сказав режисер на прес-конференції.

Але найбільше вразив режисер доповненням до відповіді: мовляв, ми зараз працюємо над 4-серійними мінісеріалом, і там вже буде все точно зрозуміло. Тобто, глядачу «Правила боя» потрібно чекати серіалу, аби зрозуміти, про що ж ішлося в повнометражній версії? В будь-якому випадку, «Правило боя» демонструє  – це не «Твін Пікс», де питання без відповідей були концептуальним ходом, а Олексій Шапарєв – не Девід Лінч. Загалом, Шапарєв відомий вкрай слабкою мелодрамою «Київський торт», що не витримувала ніякої критики, та й ще вийшла в український прокат 20 лютого 2014 року, в акурат в день розстрілу Небесної сотні на Інститутській. Також він стоїть за створенням 4-серійного мінісеріалу «Гвардія», вчасного, доволі рейтингового, але так само слабенького військово-патріотичного телепродукту, над другим сезоном якого зараз працює. Якщо говорити про його успіхи – так це 1 сезон анімаційного серіалу «Ескімоска», створений на замовлення Держкіно. Дуже добре проданий по світі, він робився на Кіностудії дитячих та юнацьких фільмів ім. О.О. Ханжонкова, заснованої, власне, Олексієм Шапарєвим. (На цій же студії був створений фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКізьВогонь». І на цій же студії Олексій розпочав роботу над дуже перспективним проектом екранізації українських коміксів «Максим Оса», наразі замороженого, хоч і частково відзнятого).

«Правило бою» мав шанс стати якісним, адже багато чинників успіху в ньому закладалося від початку. Олексій Горбунов, Станіслав Боклан та Ахтем Сейтаблаєв, не зважаючи на їх надмірну присутність в українських фільмах та серіалах, – висококласні актори, їх участь вже додає фільму бонусів. Ідея взяти українських музикантів – теж суперідея за всіма ознаками: мінімізація витрат і максимізація зацікавлення нашого глядача, одночасно просування самих співаків новим і масовим способом. А залучення вітчизняних боксерів – взагалі геніальний хід, який лежить на поверхні, але ніхто до цього не додумався. Троє українських боксерів минулого року встановили світові рекорди, тож залучення їх конкретно та загалом український бокс до кіно – маркетингова панацея, навіть якщо Олександр Усик з’являється тільки в епізоді. Та попри наявність лопати, гроші так просто не викопаєш, навіть на полі дурнів. Примітивно створені в сценарії ролі для Горбунова та Сейтаблаєва не дали їм можливості розкритися (як, наприклад, в «Хайтармі»), а одноманітна акторська манера Боклана вже відверто приїлась (при всій повазі, але Зеленський і компанія цю манеру «затаскали»). Музичні номери у фільми були до біса майстерними, влучними і бадьорими, та якого біса російською?! Туди ж хилить і Усик: певно, йому мало скандалу, спричиненого його незнанням, в якій країні знаходиться Крим, так він прагне його продовжити, коли пише в ключовому моменті фільму на бинтах героя фразу російською…

…І все таки одну підставу для гордості «Правило бою» дає – це постановка боксерських поєдинків. Більше того – ця гордість стосується ключового моменту, оскільки фільм є спортивним, і жанрова ознака тут як визначення статі: в жіночому платті ходять жінки, а на чоловікові воно було б кумедним і недоречним. Боксерський бій в боксерському кіно – лакмусовий папірець, визначник профпридатності й здорового глузду. В «Правилі бою» він є. Поза всіма ямами на дорозі драматургії, режисури та ідеології, на рингу фільм літа як метелик, і жалить мов бджола. Не виникає тих незручностей, що можуть трапитися у постановці бойових сцен, дуже складних технічно та психологічно. Тут, на кількох екшен-хвилинах, глядач може сказати «не вірю», чим перекреслить всі півтори години екранного часу. Як критик, без надмірного захвату, але кажу чітко – «вірю». Саме сцени боїв дають можливість «Правилу…» бути сприйнятим як фільм, котрий хоч і складається з купи мінусів, має один, втім, важливий плюс. І він же легітимізує залучення до прокату великої дистрибуційної фірми, широкої рекламної компанії та промо-туру знімальної групи містами України.

Треба визнати, як би прикро і болісно це не звучало, що зробити цільний кінопродукт для масового вживання з добрим смаком ми досі не спроможні, принаймні, аналізуючи черговий український фільм під назвою «Правило бою». Окремі елементи є вдалими, і це тішить – не повні ж ми нездари. Та це і пояснює, чому нашого кіно немає у світі – хто ж захоче їсти пиріг, зготований не за переписом, бо у кухара не стало інгредієнтів та вправності. Тож поки обмежимося виглядом: їсти пиріг ще не можна, та певну приємність своїм виглядом він вже справляє.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc.eu, 25 січня 2017 року

21 листопада, вівторок, Синій зал ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ кінорежисера, заслуженого діяча мистецтв України ЛЕОНІДА АНІЧКІНА (з нагоди 80-річчя від Дня народження)

22 листопада, середа, Червоний зал КРАЩІ ФІЛЬМИ СВІТОВОГО КІНОПРОКАТУ

22 листопада, середа,Синій зал ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ