f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Сімейний портрет в українському інтер’єрі

31.03.2017

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc.eu

2 лютого 2017-го в український прокат вийшов найбільш знаковий фільм початку цього року — документальні «Рідні» Віталія Манського, який через теперішню ситуацію в Україні змальовує одну окремо взяту сім'ю: людей, що опинилися по різні боки російсько-української барикади. Або навпаки — який змальовує Україну крізь призму родини, чиє життя і думки є віддзеркаленням ставлення до війни поодиноких мешканців країни, і хоч дуже фокусно, але одночасно й на заході, й на півдні, й на сході.

Знаковим фільм роблять відразу кілька чинників, і кожний з них — залізобетонний арґумент на користь надзвичайної важливості «Рідних».

По-перше, стрічка Віталія Манського зрозумілою для мас, простою формою факту показує суто людські стосунки і портрети, здається, списані з телевізора. Для цих людей телевізор несвідомо став чимось набагато більшим, ніж просто прилад для здобуття інформації, — він перетворився на підсвідомий голос розуму, що вимагає робити саме так. 

По-друге, сам Манський — режисер зі світовим ім'ям, який народився у Львові, а кар'єру зробив у Москві, де, власне, першим з-поміж пострадянських документалістів заробив на своїх фільмах мільйон доларів. Та важливіше тут не гроші — хоч це чіткий приклад професіоналізму режисера та запотребованості його візуальних висловів. Важливішим є факт його російської прописки, російського визнання і російського сприйняття дійсності. Яке, сприйняття, змінилося з часу встановлення в Росії тоталітарного режиму Володимира Путлера. І саме ця зміна, зі слів Манського, примусила його змінити прописку: він виїхав до Латвії відразу, як почув, що Держдума Росії дозволила вводити континґент російських військ на території інших держав. 

І третій момент особливості для України «Рідних» — в його творенні українськими продюсерами, в Україні і частково за кошт Державного аґентства України з питань кіно у копродукції з Латвією, Естонією та Німеччиною. 

Тобто, підсумовуючи, щоб було зрозуміло всім: маємо висловлення людини з російською ментальністю, незважаючи на українське місце народження, людини, яка говорила про себе як про росіянина. І ось ця людина, з природними сентиментами до свого дому, Росії, зробила фільм про конфлікт, спричинений саме Росією на території України. Його велика батьківщина напала на його малу батьківщину. На чий же бік став режисер?

Власне, документалістика належить до тих жанрів кіно, що нехтують художністю заради показу дійсності-якою-вона-є. Документалістика видає документ часу. Принаймні мусить. «Рідні» — намагання створити цей документ. А нотаріально засвідчують його люди, підписанти цієї дійсності. Однак людина залишається людиною, і які акценти робить режисер у фільмі, залежить вже не від дійсності, а від самого режисера. Я зараз натякаю на суб'єктивність та неможливість її позбутися, навіть у випадку максимальної вимоги об'єктивності, приписаної жанром. Рецензуючи в такому аспекті «Рідних», варто почати зі слів, промовлених перед київською прем'єрою в кінотеатрі «Жовтень» однією з українських продюсерок фільму, Юлією Сінкевич. Зокрема, вона наголосила, що глядач крізь призму стрічки зможе побачити свою родину, мовляв, багато сімей так само мають протиріччя щодо заявленої теми. Так от, знімаючи наголос, мушу з усією відповідальністю заявити: на щастя, в Україні не надто багато є сімей — принаймні не більшість, — де може виникнути полеміка про те, чий Крим, хто збив малазійський боїнґ і хто «каратель» на сході? І «Рідні» це підкреслюють, це підкреслює режисер, сам особисто нічого не додаючи, не сперечаючись і, тим паче, не вдаюючись до монтажу: він просто дав все сказати своїм героям, своїм родичам, мешканцям Львова, Одеси, Севастополя і Донецька. Які всі говорять російською мовою. 

Режисер дуже потурбувався про окреслення національного контексту, від початку чітко визначаючи походження своєї сім'ї — гадаю, щоб і українцям, і чужоземцям, і тим паче росіянам була зрозуміла повна відсутність в крові Манського «бандерівських генів». Він допитується у мами, може, зо 5-10 хвилин: як же вони, поляки з Прибалтики, дістали в графі «національність» радянського паспорта визначення «українець». І врешті мама таки дає вичерпну відповідь: «Ну що, ти не знаєш, як це робилося? Ну записали так». 

Родина з Одеси говорить російською, бо їм так простіше. Втім, у них в розмовах словосполучення «чий Крим» не трапляється — і без розмов все зрозуміло, навіть після анексії. Навіть більше, за два місяця після початку окупації Росією Криму та її терористичних дій на сході України в одеській родині Манського говорили про те, щоб піти на війну, тільки не могли домовитися, кому — батькові чи сину. Хоч батько був твердо впевнений: за два місяці війна закінчиться. Віталій, телефонуючи з поздоровленням наступного дня народження до своїх одеситів, про війну вже й не згадає. Протягом місяця терористи з допомогою російської ракети ППО «Бук» збили лайнер «Боїнґ-777» авіаліній Малайзії. 

Натомість родина львівська, хоч і говорить російською, але, не реагуючи на війну Росії з Україною, вони таки пустили свого 18-річного сина до війська: «Бо так треба». На прем'єрі Манському задали питання про долю хлопця. Режисер після довгої і явно трохи сумної, напруженої, паузи розповів, що хлопець після служби записався на контракт і пішов у складі ЗСУ воювати на схід, тобто — в АТО. Ось так львівська російськомовна родина Манського зреагувала на війну Росії з Україною. 

Показовою є й севастопольська родина. У фільми є один чудовий епізод із тіткою режисера, котрий, підозрюю, всі глядачі ледь висиділи, вовтузячись в кріслах і нарікаючи на «поганий» монтаж. Після довгої перерви, після колишньої сварки севастопольська тітка дзвонить через скайп до своєї львівської сестри і питається в неї: «Ну што, ти готова са мною разгаваривать?» І, не даючи тій відповісти, додає: «Ілі как тагда, бросишь трубку, і будєш називать нас карателями?» Та каже, що готова, але сестру із Севастополя це не задовольняє, і вона править своєї, напосідаючи: «В чьом же я вінавата, пачему ка мне такая агресія? Ти готова са мною разгаваривать? Ілі будеш називать нас карателями?» І так разів зо три підряд, в різній конфіґурації, з додатками ще чогось подібного — і не даючи своїй візаві рота відкрити. Реальне божевілля! Красномовне божевілля. 

На святкуванні нового, 2015-го, року тітка із Севастополя стоїть на якійсь площі, дивиться на барвистий салют, усміхається яскраво нафарбованими губами, а за її спиною, поруч і взагалі всюди — пацанчики в спортивних костюмах. Не знаю, чи це відповідало задуму режисера, але в мене відразу перед очима промайнули картинки з тітушками в Маріїнському парку, з тою гопотою, що била до смерті людей на Грушевського. Може, це і випадкова рефлексія, але невипадкові ці молодики, площа, салют і рашистський гімн… А потім, в стик, — монтаж святкування іншими севастопольськими Манськими, які спочатку слухають з телевізора поздоровлення Путлера, а за годину — Порошенка. І як двоюрідний брат режисера сидить на порожньому севастопольському стадіоні і розповідає про футбольний клуб, який вже не існує, бо ФІФА заборонила йому брати участь у чемпіонатах. Що далі, питається він, помахали прапорами, а жити як? Гадали, що все прийде на тарілочці? Ан-нєт… 

Та найкрутіший з фраґментів — донецький, про діда (родина Манських по одеській невістці), що живе за 30 км від Донецька, тобто на території ДНР. Здається, старий вже недочуває, недобачає, ледве рухається, та як прокоментує щось, розумієш — ні, при тямі. Тільки при іншій тямі. Згадує, як бандерівці під час Другої світової когось розпилювали, хоча самого там в той час не було. Порівнює, що так тепер робить українська армія. Це все правда, каже дідуган: «…Я сам це чув по телевізору», мовляв, мені все телевізор розповів. І ці нісенітниці з тієї ж діжки, що й у випадку із севастопольською тіткою. І як з ним бути? Що робити з цими людьми? Як до них ставитися, коли вони живуть у перекрученій реальності? Режисер, звісно, рецепта не видає й діагнозу не визначає. Лишень постійно акцентує в кадрі, що телевізор — ще один повноправний герой фільму, присутній в кожній родині, в усіх реґіонах України. Його слухають, йому вірять, і навіть якщо це канал «огоньков» «Інтер» чи канал «не зарікайся» «Україна». Гадаю, в такий спосіб Манський натякає на «1984» Орвелла, маючи на увазі і «великого брата», і «5-хвилинку ненависті». Натякає на те, що першим етапом може бути просто вимкнути телевізор, почати думати своєю головою, особливо якщо ти недочуваєш, або не бачиш, хто поруч з тобою, або не хочеш почути іншого, і лише задаєш зі злістю у голосі безкінечні питання без бажання почути відповідь. 

Щоби перейти на цей рівень, рівень порозуміння й адекватності, режисер Віталій Манський, що вважав себе росіянином і чия основна мова — російська, озвучив свій фільм «Рідні» українською. «Бо так правильно», — сказав він. 

Ярослав Підгора-Гвяздовський, Zbruc.eu, 9 лютого 2017 року

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»