f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Побєдобєсіє» наближається

14.05.2017

«Останкінський» фільм про українського актора та режисера Леоніда Бикова знято 2015-го, тобто до ювілею «Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Нічого свіжішого в бібліотеці «Інтера» не знайшлося.

Інна Долженкова, «Детектор медіа»

Є на каналі «Інтер» абсолютно прекрасна суботня рубрика для тих, хто й досі тужить за не менш прекрасним Радянським Союзом. Рубрика, щоправда, обіймає кількагодинний слот. Але час, відданий документальним фільмам переважно російського виробництва про, знову ж таки, переважно радянських діячів культури та мистецтва, та демонстрації художніх фільмів за їхньої участі, мабуть, на думку власників та топ-менеджменту цього каналу, того вартий.

Бо як же ж нормальній людині, вихованій на радянському кіно, прожити без чергових подробиць із життя Юрія Нікуліна, Євгенія Моргунова, Гергія Віцина, Вячеслава Тихонова, Лариси Голубкіної чи Алли Пугачової з Іриною Муравйовою? Якщо ж після цих детальних життєписів можна зануритися в улюблені кіноролі улюблених артистів, це взагалі свято душі! Зізнаюся, подеколи, перемикаючи канали, зупиняюся на цій рубриці. А трапляється, що й залипаю. Але це ніяка не ностальгія, а радше антропологічний інтерес, спроба збагнути, чому в дитинстві-юності, що припали на радянські часи, «актори радянського кіно» (була така серія листівок) чіпляли юні душі. Й, безперечно, не своїми біографіями, причесаними й прилизаними, а кінороботами. Коли в процесі цих роздумів доходиш простого висновку — радянські фільми чіпляли передусім тому, що інших, американських чи західноєвропейських, не було або ж вони з'являлися вкрай рідко, — попускаєшся й продовжуєш свій марудний запінг.

Проте «Інтер», вочевидь, замислював свою антологію радянського кіно разом із біографічними фільмами не для цього. Його «Жизнь замечательных людей», так само, як на російському «Первом», призначена для нескінченного занурення в атмосферу жорстокої ностальгії за радянщиною. Зауважу — цей суботній слот починається одразу по закінченні документально-пізнавального проекту «Україна вражає». Певно, це такий собі баланс між українською сучасністю, яка в уяві менеджменту «Інтера» асоціюється виключно з історичними пам'ятками та казковими ландшафтами, до речі, переважно безлюдними, та радянським славним минулим. Ось де були люди, здатні на створення справжніх шедеврів! Кумири, колоси, генії — інших у проекті «Жизнь замечательных людей» не тримають. Якщо ж тут і показують щось про українських митців, то лише в радянсько-патріотичній матриці.

Фільм «Леонид Быков. Будем жить!», показаний 22 квітня 2017 року, саме такий. Його показ, прибравши початкові титри про виробника — телестудію «Останкино», логотип російського «Первого» та георгіївську стрічку, що супроводжувала нагадування про назву фільму, періодично спливаючи в лівому нижньому кутку кадру, телеканал «Інтер» чомусь приурочив до чергової, до речі, геть не круглої (38 років) річниці загибелі українського режисера. Чому це було зроблено не 11 квітня, коли 1979 року й сталася автокатастрофа, що обірвала життя видатного актора та режисера, а на 11 днів пізніше, можна пояснити лише однією причиною. Називається вона бридким словом «побєдобєсіє» (але тут краще не скажеш), на яке «Інтер», синхроннно зі «старшими братами» на російському телебаченні, починає хворіти за кілька тижнів до Дня Перемоги над нацизмом 9 травня. Тим паче, на 15 квітня, суботу, день виходу в ефір зазначеного радянського слоту на «Інтері», коли можна було й пом'янути Леоніда Бикова, припав день народження самої Алли Пугачової. Відтак тут просто-таки не могли не поставити в сітку документалку про «примадонну», продовживши свою здравицю музичним художнім фільмом «Женщина, которая поет».

Про те, що Леонід Биков існує в уяві менеджерів «Інтера» лише в радянсько-російській парадигмі «Великой победы», свідчить і демонстрація одного з двох його «воєнних фільмів» «Аты-баты, шли солдати» в цьому слоті. Першим, до речі, одразу ж по завершенні документального кіно, показали «Максима Перепелицю». Він, хоч і не «воєнний», але про радянську армію. Загальновизнаний народний шедевр «В бій ідуть самі “старики”», вочевидь, залишили на десерт, тобто вже на сам святковий день.

«Останкінський» фільм про українського актора та режисера, до речі, знято 2015-го, тобто до ювілею «Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Нічого свіжішого в бібліотеці «Інтера» не знайшлося. Втім, про Леоніда Бикова вже стільки знято й написано, що, може, документалістам й не варто повторюватися. Але український телеканал обрав для показу саме російську документальну стрічку, а не, скажімо, зняту одразу після загибелі народного артиста України на кіностудії імені Олександра Довженка його колегами. Подібний вибір — теж симптом. Симптом залежності від російського пострадянського менталітету, який щосили культивують на каналі «Інтер». У тому числі й такими фільмами про українських митців, які, виявляється, мали змогу реалізуватися лише поза межами України. Адже в цьому фільмі дочка режисера Мар'яна Бикова зізнається — найщасливіший період у житті їхньої родини тривав у Ленінграді, куди батька запросили працювати на студії «Ленфильм». А ось рішення Леоніда Бикова переїхати до Києва вона називає найтрагічнішим у його, та й у своєму житті. Але як тоді бути з незаперечним фактом, що саме на київській студії її батько зняв головний фільм свого життя? Той самий, що приніс йому народну любов і призи на міжнародних кінофестивалях?

На це запитання ніхто з учасників документального проекту дворічної давнини імені російського «Первого» не відповідає. Просто тому, що ніхто з авторів нікому з учасників його не ставить.

Тим часом, актори Володимир Герасимов, Ольга Красіна, Євгенія Симонова, Борис Савченко, покійний режисер Микола Мащенко та виконавець ролі «Смуглянки» Сергій Підгорний (кадри з двома останніми титровано як зйомку 2007 року), колишній працівник КДБ Сергій Циганков і дочка Леоніда Бикова переконують — до смерті актора й режисера довели саме українські чекісти. Тим паче, основою «останкінського» фільму про Леоніда Бикова є його так званий заповіт, тобто лист, написаний за три роки до автокатастрофи 1979 року, в лікарні, де режисер відходив від чергового інфаркту.

«Леонид Быков. Будем жить!» важко назвати примітивною російською агіткою. Бо цей фільм, хоча й дуже обережно та поверхово, натякає: цей радянський актор і режисер усе-таки дуже любив Україну. Та й кадри, де капітан Титаренко говорить про інше повітря, коли його ескадрилья опиняється на українській території, про це свідчать.

Але ці натяки на любов до України кіношного капітана Титаренка скасовує статус радянського актора та режисера Леоніда Бикова. Що й дозволяє телеканалу «Інтер» використовувати ім'я Леоніда Бикова в своєму кошмарному «побєдобєсії», яке невмолимо наближається разом із концертом, присвяченим «Вєлікой Побєдє» 9 травня, та неминучими в ефірі цього каналу «фільмами про війну». Звісно ж, переважно російського виробництва.

Інна Долженкова, «Детектор медіа», 28 квітня 2017 року

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»