f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

«Ніхто з нас не знає, на що він здатен задля порятунку інших людей...»

21.05.2017

В український прокат 18 травня 2017 року вийшов фільм «Чужа молитва» Ахтема Сеїтаблаєва.

Сергій Тримбач, «День»

Таке я побачив уперше. Прес-показ нової стрічки Ахтема Сеїтаблаєва завершився п’ятихвилинною овацією журналістів! Людей зазвичай доволі іронічних, а тут... Це фактично друга велика повнометражна картина для кінопрокату, зроблена режисером (в активі у нього значно більше робіт, у тому числі й театральних), і знову, після «Хайтарми» (2012), на матеріалі кримськотатарської історії. Що ж, для сина й онука депортованого роду це справді болючий матеріал, особливо в контексті сучасних реалій.

ЙДУЧИ ПО СЛІДУ

Моє враження від фільму доволі суперечливе. З одного боку, історія порятунку єврейських дітей молодою жінкою, кримською татаркою (дебют у кіно Лілії Яценко), є баналізованою до краю: подібного штибу фільми (звісно, на іншому матеріалі) з’являються у світі щороку, так що це вже виглядає загальним місцем. А те, що в кадрі діти розстріляних батьків, — гарантує сльозовий віджим, передусім у жіночої частини аудиторії. Усе це, до речі, за твердженням авторів, вибудовано на основі реальних подій: Саіде Аріфова у роки Другої світової війни врятувала в Бахчисараї 88 єврейських дітей-сиріт. У фільмі їх значно менше, щоправда, аби кожна дитина запам’яталась... А з другого боку, зрозуміло, що цілком свідомо обрано постановочну тактику, яка має забезпечити приплив глядачів у нині спустошені зали кінотеатрів. Тому «гра метафор», ускладнений оповідний стиль тут не проходять.

Мелодраматичний каркас варто обов’язково натягнути на фабулу, аби та працювала в потрібному режимі. Політична складова не забута, що так само має додати інтересу певного глядацького прошарку. Один із чільних персонажів стрічки, штурмбанфюрер СС Генріх (Андріан Цвікер), має завдання знайти сліди германських народів на території Криму. І знаходить — у середньовіччя готи справді перебували в Криму, навіть було відомим князівство Феодоро. І залишилися сліди — це правда, це не вигадка. Отже, стверджує Генріх, Крим — «споконвічні німецькі землі»... Звісно, що це нагадує — сучасну риторику про «исконно русские земли».

На прес-конференції Ахтем Сеїтаблаєв цю частину фільму артикулював особливо чітко: імперські нації неодмінно шукають підстави для загарбання чужих земель, які нібито «свої», «ісконно свої». Це можна сприйняти як риторику у відповідь, якби це говорив хтось інший. Про те промовляє виболена душа кримського татарина, чий рід і нарід зазнали страхітливих випробувань і чиї порахунки з Російською імперією навряд чи мають термін давнини...

Історія штурмбанфюрера прописана чи не найдокладніше. Він поселяється поруч з обійстям Саіде, котра є вихователькою напівстихійного дитячого будинку, куди приймає і декількох єврейських дітей. Спочатку демонструє толерантність до дітей, навіть пробує пограти з ними в футбол. Однак потім трапляється історія з підозрою щодо наявності єврейських дітей під крилом молодої татарки, жорстоке побиття її, в чому, звичайно, бере участь Генріх. Який, до того ж, виявляє симпатію до Саіде...

Зрештою, доказів бракує, і жінку звільняють. А в душі есесівського офіцера стається дивний (бодай тому, що не досить мотивований драматургійно) надлом, внаслідок чого він робить усе, аби повернутись до Берліна. Духовний програш німця у двобої з татарською дівчиною — втім, усе це виглядає якось приблизно...

ЧУЖЕ ЯК СВОЄ

Взагалі, десь посеред фільму виникає відчуття, що вже й усе, тему вичерпано, і далі тут нічого, крім риторично-пафосних слів, видобути не вдасться. Але фільм, попри драматургічні недохопи (сценарист Микола Рибалка постійно працює з Ахтемом Сеїтаблаєвим), в якийсь момент включає (мою, принаймні) глядацьку машину. Це стається в той момент, коли Саіде починає вчити єврейських дітей їхнього уявного татарського родоводу. Потім, під час допитів, це й дасть змогу врятуватися — ті історії, імена батьків і дідів закарбувались у пам’ять назавжди... Як і молитви, адже фільм розпочинається з того, що тяжкохворий старий єврей в ієрусалимській лікарні марить, промовляючи слова молитви кримськотатарською... Це той колишній хлопчина, завдяки кмітливості й мужності котрого єврейським дітям і вдалося порятуватись. І завдяки Саіде, звичайно...

На прес-конференції режисер сказав одну пам’ятну фразу: «Ніхто з нас не знає, на що він здатен задля порятунку інших людей...» І справді. Інстинкт виживання — головний інстинкт будь-якої біологічної істоти, за себе ми б’ємось до останнього. І за своїх рідних. Але щоб рятувати, з ризиком для власного життя, інших, та ще й ментально інших — ця дивовиж не випадково привертає особливу увагу мистецтва, кіно передусім. Бо ж це ознака гуманітарного прогресу людства, так само як зоологічна установка на нищення «інших» є таким же знаком регресу й відступу в минуле.

Діти навчаються чужої молитви — і вона рятує їх. Фільм первісно мав іншу титульну назву («Її серце»), але фінальна («Чужа молитва») видається дуже точною. Нас рятують молитви, звернення до Бога, розмови з Богом. Як часто українці змушені були розмовляти з небесними силами чужою мовою, яка, зрештою, заганяється у підсвідомість, стає своєю. Сталося це і з кримськими татарами, яких знову нині погнали до чужих молитов. А інакше, виглядає так, не вижити...

Питання в тому, як повернутись до себе самого, як зберегти себе. Відповіді на нього фільм Сеїтаблаєва не дає. Хоча пропонує інтерпретацію. Таку, скажімо: молимось чужою мовою, але послання наше своє, незрадливе. І до свого Бога. Ми мусимо порятуватись і порятувати — дітей передовсім. В одному з передфінальних епізодів, коли вже радянські війська входять у Крим і провадять депортацію кримських татар, Саіде легалізує єврейських дітей — і їх залишають. Після того вони біжать за авто з криком: «Ми теж татари!» — адже до того був зрадливий крок старшого хлопчини убік... Цей нюанс чомусь не використали, а, вочевидь, саме той крок і мусив би мучити героя стрічки у старості. Ні, каяття не відбувається, цей жест проходить непоміченим авторами. Шкода... А загалом фільм усе ж видається мені достойним. Він пропонує свою молитву, він пропонує свою версію історії — в якій стільки контроверсійного. У нас забагато політиканів, які знають лише прості відповіді. І в тому фальш.

18 травня, у День скорботи кримських татар — день, коли відбулася трагічна депортація їх із рідної землі, картина виходить у прокат. Її варто подивитися. І поміркуймо, помолімося — за душі тих, хто відлетів у кращі світи. Хоч так хочеться, аби кращим був той, у якому ми живемо...

Сергій Тримбач, «День», 18 травня 2017 року, №82

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»