f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Вільна людина

20.05.2017

Дмитро Десятерик, «День» на смерть Данила Дондурея.

Не стало головного редактора російського журналу «Искусство кино» Данила Борисовича Дондурея.

Пишу — і сам не вірю.

Хоча Данило Борисович був відомий як публіцист, культуролог, громадський діяч, все ж справою його життя лишалося «Искусство кино», яке він очолював майже чверть століття, з 1993 року.

«Искусство кино» — найстаріше й найавторитетніше видання в царині кінокритики та кінознавства на теренах колишнього СРСР. Журнал видається з січня 1931 року й переривав вихід лише під час Другої світової війни. У Європі існує ще лише два концептуальні журнали, подібні до нього. При цьому серед його передплатників — близько 400 університетів у всьому світі. Для будь-якої людини, котра серйозно цікавиться кінематографом, «Искусство кино» завжди було джерелом унікальної, різноманітної інформації.

Ба більше, вже в середині 1980-х, із перших років ранньої перебудови «ИК» перетворилося на осередок вільного обміну думками, перевершивши в своїй популярності формат вузькоспеціалізованого видання. Тут можна було прочитати не тільки еталонну кіноаналітику чи бесіди з режисерами й акторами, але й мемуари, філософські та культурологічні тексти, сценарії, п’єси, «іншу прозу», що вийшла з підпілля. Негласне інтелектуальне лідерство «Искусство кино» зберегло дотепер. Ба більше — коли в нинішній Росії чесна журналістика стала прямим викликом владі за самим фактом свого існування, журнал навіть у дрібницях не здав ані естетичних, ані громадських позицій. За це редакцію викинули зі спеціально побудованого для неї приміщення, яке вона займала 46 років. Але й тоді «ИК» не відступив.

І це — завдяки Данилу Борисовичу. Його позиції. Його вмінню тримати удар і вести за собою. Він був тим найкращим уособленням російської інтелігенції, яку, собі на лихо, нинішня Росія не чує.

Кажуть, що часто мрії, збуваючись, розчаровують. Моєю мрією було бодай раз надрукуватись в «Искусстве кино». Проте Данило Дондурей не просто знаходив потрібних авторів для свого видання — він вмів вирощувати, розвивати їх. Завдяки йому я тепер маю право називати себе кінокритиком; втім, те ж саме, думаю, можуть сказати про себе багато моїх колег в Росії та Україні.

Тому зараз — нема куди подітися від відчуття порожнечі.

І наостанок — кілька слів від самого Данила Борисовича. 16 липня 2009 року в «Дні» вийшло наше з ним інтерв’ю. Хоча воно й було присвячено конкретному приводу – виселенню редакції – деякі думки з тої розмови і досі здаються актуальними.

— Всі наші сили спрямовані сьогодні на два завдання: зберегти журнал і, що не менш важливо, — залишити його, як і раніше, незалежним, по-європейськи орієнтованим.

— Найважливіша мета — залишити російське кіно, по-перше, вільним, по-друге, таким, що представляє найрізноманітніші світоглядні, конфесійні, естетичні й інші цінності та пріоритети. Сприяти тому, щоб воно було якнайбільше сучасним і розмаїтим, як розмаїте саме життя.

— Мені здається, що зараз знову поворотна мить, напрочуд важлива для нашої країни. Росія вкотре стоїть на світоглядному, культурному роздоріжжі. Старий, відомий варіант — пошук ворогів, переслідування інакомислячих, побудова «вертикалі без горизонталі», пригнічення особистості, панське адміністрування, відстале на півсторіччя розуміння функції культури, яке вже негативно позначається на потенціалі нашого розвитку. Але я вірю: Росія буде зрештою суспільством, що динамічно розвивається, яким вона стала після знаменитого V з’їзду Спілки кінематографістів СРСР, котрий чомусь прийнято останнім часом усіляко ганити. Насправді цей з’їзд, відмовившись усього лише затвердити призначених у ЦК КПРС керівників, відкрив багато дверей, воріт, смислових вікон, провітрив країну. Тому сьогодні вибір очевидний: або назад, до феодального устрою, або до свободи.

Світла пам’ять, Данило Борисович. Прекрасна вільна людина.

Довідка «Дня»:

Данило Дондурей народився в сім’ї інженера Бориса Даниловича Дондурея і юриста Фаїни Мойсеївна Шер. У 1971 році закінчив факультет теорії та історії мистецтва Академії мистецтв у Ленінграді, а згодом — аспірантуру Інституту соціології АН СРСР (1975), кандидат філософських наук. У 1975—1981 працював в Інституті історії мистецтв, в 1981—1986 — в НДІ культури РРФСР, в 1986—1993 — в Інституті кіномистецтва. З 1993 року — головний редактор журналу «Искусство кино».

Друкується з 1972 року в журналах «Декоративне мистецтво», «Зміна», «Огонек», «Літературний огляд», «Експерт», «Питання філософії», «Прапор», «Вітчизняні записки». Укладач ряду наукових збірників з соціології культури, теорії та історії образотворчого мистецтва, театру й кіна. Його роботи переведені й опубліковані в Болгарії, Угорщині, В’єтнамі, Німеччині, Італії, Кубі, Польщі, Румунії, США, Франції, Чехословаччини. Лауреат премій «Літературної газети», журналів «Літературний огляд», «Зміна», «Декоративне мистецтво». У березні 2014 року підписав лист «Ми з Вами!» на підтримку України. У 2016 році став почесним лауреатом Національної кінематографічної премії Ніка.

Помер 10 травня 2017 року.

Дмитро Десятерик, «День», 10 травня 2017 року

26 листопада, неділя, Червоний зал Повнометражний анімаційний фільм «ЖИТТЯ КАБАЧКА»

23-26 листопада, четвер-неділя XXIV Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК-2017: у рідній гавані»

7-9 листопада, четвер-субота, Червоний зал «Сучасна анімація - досягнення, проблеми, перспективи»