f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Дивні пригоди італійця в Україні

22.09.2017

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»

Хоч «Ізі» — четверта з обіцяних тринадцяти українських прем'єр до кінця року, про конкуренцію, хай умовну, є підстави говорити вперше.

Поки що українсько-італійську комедію Андреа Маньяні «Ізі» однозначно хвалять як в Україні, так і за її межами. Минулого року проекту аплодували в Таллінні, а за місяць до офіційної української прем'єри стрічку відзначили на фестивалі в Локарно. Із 14 вересня 2017 року «Ізі» стартував у кінотеатрах, може похвалитися першим майже мільйоном (бокс-офіс за перший вікенд перейшов за 700 тисяч гривень). І хоч «Ізі» — четверта з обіцяних тринадцяти українських прем'єр до кінця року, про конкуренцію, хай умовну, є підстави говорити вперше.

Ідеться про комедію. Маємо нового беззаперечного лідера прокату серед українських стрічок — «Дзідзьо Контрабас» Олега Борщевського. Своїми зборами вже понад 18 мільйонів гривень залишив позаду непоборного три останні роки «Поводиря» Олеся Саніна з його знаменитими 14 мільйонами. Треба тішитися фактом реальної окупності українського фільму. Натомість кінознавці й інші експерти, не завжди дотичні до процесу, обурюються відсутністю в українського глядача, готового платити за квиток, художнього смаку.

Отут у пригоді стає свіжоспечений «Ізі» — теж комедія, але без, цитата, сортирного гумору. Хоча сцен у туалеті в ній порівняно більше, ніж у підданому обструкції через великі збори «Дзідзьо…». Ба більше — одна з них увійшла в офіційний трейлер стрічки, чим, напевне, привабила якусь кількість глядачів. А зображення Ізі на унітазі навіть використовують для промоції стрічки. Тим не менше, позитив на адресу цієї комедії почасти є протиставленням іншій комедії.

Таким чином «Ізі» мимоволі виявився конкурентом «Дзідзьо Контрабасу» на комедійному полі. Фільм охрестили трагікомічним, тонким, інтелігентним, словом — таким, що має всі ознаки добротного європейського кіно. Воно б нічого, проте естетська публіка у Фейсбуку вже закидає: мовляв, отакі комедії потрібні українцям, а не про брутального бороданя Дзідзьо. Взагалі, Михайла Хому визначили єдиним обдарованим учасником проекту.

Базова помилка такого вироку в тому, що навіть комедії в своєму сегменті не можуть повноцінно конкурувати. Спробуйте сказати, яка французька стрічка краща та якісніша: «Божевільне весілля» трирічної давнини чи свіжіша «Містер Штейн іде в онлайн». Категорія смішного та його розуміння — не лише смакове, а й ситуативне, під настрій. Якщо пригоди Дзідзьо на українському прикордонні — ексцентричні, характерні для авантюрної комедії, то пригоди Ізі, до речі, теж недалеко від кордону, переважно драматичні. Серед визначень стрічки вже є «драматична комедія» та навіть «фільм-мандрівка». Тож порада кінокритикам та просто охочим висловитися: хочете з чимось порівняти «Ізі» — дочекайтеся виходу стрічки «Припутні» Аркадія Непиталюка, це вже скоро.

Об'єднує дві побачених і третю на черзі українські комедії місце дії. Не так Прикарпаття, як наша, українська провінція. Де дивні, не схожі на звичних нам мешканців мегаполісу люди живуть своїм, не менш дивним для нас життям. Але якщо герой Михайла Хоми почувається в цьому житті, мов риба у воді, герой Ніко Ночелли губиться там одразу.

Колишній автогонщик Ізідоро, якого всі називають Ізі, давно не в спорті, не першої молодості, самотній, товстий, живе з мамою і стоїть на порозі самогубства. Від фатального кроку його рятує брат, пропонуючи доставити труну з покійником-українцем у карпатське село. Навмисного, хай відчутно натягнутого абсурду ситуації додає паспорт радянського зразка — єдиний документ покійного. Із раціонального погляду українець за життя не міг виїхати безповоротно з України, бо документи міняли двадцять років тому. Чоловік узагалі не міг жити ніде з такими посвідченнями особи. Хіба що заховався чи загубився десь у паралельній реальності, де документи нічого не значать. Це може виправдати наступні трагікомічні поневіряння Ізі на українській території, де він спершу загубив катафалк, потім — загубився сам. І тепер приречений тягати за собою труну на мотузці в пошуках адресата.

Критики серед позитивних моментів відзначають непоганий ансамбль українських акторів. Ім'я Остапа Ступки значиться на афішах, і дає враження: він має досить велику роль. Проте насправді наші Ступка, Орест Гарда, Вероніка Шостак та інші, кого глядач може впізнати, отримали або невеличкі, або зовсім маленькі ролі. Це не применшує чеснот митців жодним чином, проте робить їх, точніше — їхніх персонажів почтом, котрий грає короля — Ізі. Те ж саме стосується й італійців. Ізі живе серед них, таких різних і непересічних, але, здається, не помічає, заглиблений сам у себе. Через те, загубившись із труною на просторах автентичного українського передгір'я, почувається незвично, а втім йому навіть трошки комфортно бути на самоті.

Із зони комфорту постійно виводить труна. І дерев'яний ящик із покійником усередині поступово стає повноцінним персонажем. Таким собі партнером, місцевим супутником, Санчо Пансою без слів. Ізі радий би його десь лишити, проте не може. Його веде вперед і навмання почуття обов'язку, помножене на давно забуте бажання автогонщика перемогти й прийти до фінішу першим. Ось чому труна, неодмінний атрибут «чорної комедії», елементи якої у фільмі проглядаються, одного разу стає нашому герою повноцінними транспортним засобом.

Осідлавши її, Ізі покірно віддається течії гірської річки, салютуючи рибалкам. Й нарешті обравши для своїх мандрів єдиний спосіб дістатися фінішу: віддатися течії, не опиратися їй, покластися на провидіння у вигляді мерця. Звісно, тіло знаходить підготовану могилу, а Ізі — отримує немовля в руки, нічого для цього не зробивши. Шлях гонщика-невдахи від початку перетину угорсько-українського кордону веде до розуміння ситуації, яку переживає наша країна. А саме: живемо поза часом і простором, чогось досягаємо, лиш поклавшись на мерців та на швидку течію. І в основі здобутків часто лежить збіг обставин, зовсім не раціональна складова.

Чи довго Україні бути такою у сприйнятті Заходу та в наших власних очах? То все залежить від темпів розвитку вітчизняного кіно. Та його прокатних доль. Адже кіно завдяки здатності впливати на маси найбільш коротким шляхом і формувати світогляди, ладне або підтримати подібні висновки й відповідати їм — або міняти все розчерком пера сценариста й зусиллями режисера з продюсером.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 21 вересня 2017 року

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали:

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда