Пилип Іллєнко: «Якщо йдеться про розвагу, українець обере не похід у кіно, а щось інше»
09.01.2017
Голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко про закон про державну підтримку кінематографії, українське кіно у вітчизняному кінопрокаті та перспективи української кіногалузі.
Дарія Бадьйор, LB.ua
Одна з найважливіших подій в сфері українського кіно 2016 року – прийняття Верховною Радою закону про державну підтримку національного кінематографу. Народним депутатам знадобився майже рік, щоб розглянути законопроект №3081-д, в якому прописані нові норми підтримки українських фільмів та серіалів: від держави на фільм можна буде отримати до 80% бюджету, на серіал – до 50%; крім того, передбачене часткове повернення коштів, витрачених іноземними компаніями на зйомки в Україні, – це має привернути увагу світових кінематографістів до нашої країни як знімального майданчику та партнера з кіновиробництва.
Документ внесли на розгляд в листопаді 2015-го, перше читання він пройшов в січні 2016-го, друге – в вересні 2016-го. Радість від того, що законопроект, який так довго проходив всі стадії обговорень, нарешті прийняли в другому читанні, виявилась передчасною: в листопаді президент Петро Порошенко наклав на закон вето.
Про те, чому так сталось, які пропозиції президент вніс до багатостраждального закону, коли нова система фінансування кіно має запрацювати, ми поговорили з головою Державного агентства України з питань кіно Пилипом Іллєнком. А також – про те, чому українське кіно не заробляє в кінопрокаті, навіщо держава має фінансувати телесеріали та чого чекати в 2017 році.
У фінальної версії закону про підтримку кіно має бути підтримка з боку Президента
Три тижні тому Президент Петро Порошенко наклав вето на закон про державну підтримку кінематографії. Чому це сталось?
По-перше, я хочу сказати, що це не зовсім вето. В принципі, Президент подав загальні пропозиції, які треба буде окремо обговорювати і над якими слід ще детально працювати на рівні Парламенту. Тепер м’яч на полі тих, хто є суб’єктом законодавчого процесу, – це Верховна Рада і Президент. Держкіно не є таким суб’єктом, але ми готові виступити в якості експертів, як і раніше, коли законопроект №3081-д жив на рівні ВР.
У фінальної версії цього закону має бути підтримка з боку Президента, тому робота над законом має продовжитись. 3 грудня відбулася зустріч Президента з представниками індустрії, на якій був присутнім і я. Президент обґрунтував свої пропозиції і разом з учасниками зустрічі було намічено напрямок вдосконалення цього закону. Сподіваюсь, він буде допрацьований і ухвалений найближчим часом.
В пропозиціях Президента йдеться про те, що статті законопроекту не відповідають Бюджетному, Господарському кодексам. Але документ пройшов купу парламентських комітетів – невже нікому в голову не прийшло, що норми законопроекту можуть не відповідати чинному законодавству?
В цьому законопроекті дійсно є норми, які не відповідають чинній редакції кодексів. Але для цього є додаткові законопроекти, які вносять зміни в бюджетне, податкове і митне законодавство, що уможливлюють роботу запропонованих в основному законі механізмів (законопроекти №3238, 3239, 3240). Але ці законопроекти ще не були розглянуті в Парламенті.
Вочевидь, ці процесуальні моменти треба буде врахувати в майбутньому, щоб наступного разу Парламент розглядав ці законопроекти разом.
Але проблема в тому, що при розгляді різних законопроектів різні комітети є головними. Через це відбувається певна розкоординація.
Яка у вас є комунікація з Парламентом і з Президентом з приводу цього закону? Як ви доносите до них меседж про те, що він важливий?
Так, наприклад, за результатами зустрічі Президента з індустрією ми зараз долучені до вдосконалення тексту проекту закону.
Ще одна пропозиція, яку Президент вніс до закону, певним чином стосується фонду кіно. В поправках Президента йдеться про “фонд, який здійснюватиме підтримку розвитку культури та мистецтв України” і з якого, згідно з пропозиціями, мають йти кошти на кіно. Наразі законопроект про такий “фонд культури” розробляється під егідою Національної ради реформ. Натомість в законопроекті 3081-д йдеться про Державний фонд підтримки кінематографії (ст. 6, ч.1). Як ви будете вирішувати це протиріччя?
Фонд, про який тут йдеться, не є окремою інституцією – це не юридична особа, а окремий спеціальний рахунок в державному бюджеті. Можливо, термінологічно слід відредагувати цей момент.
Хочу додати, що світова практика полягає в окремому фінансуванні кіно, тому що це дуже специфічна сфера. Кіно може стати однією із галузей, які будуть рухати економіку в цілому. Жодна інша галузь культури не може цього робити, проте зараз ведеться робота з напрацювання механізмів створення фонду кіно в системі загального фонду культури. Є країни, – і їх чимало в світі, – де кіноіндустрія входить в п’ятірку базових індустрій для економіки.
Наприклад?
США, Нова Зеландія. Я думаю, що в Чехії та Болгарії кіноіндустрія також сильно впливає на економіку. Це все реально було б зробити і в Україні – в нас є для цього потенціал.
В історії України вже були приклади, коли керування кіноіндустрією зводилось до управління в Міністерстві культури, але так чомусь співпало, що у ці періоди в українському кіно якраз нічого і не відбувалось.
Кіно потребує адвокації. А для цього мають бути інституційні підстави.
Отже, з огляду на те, що закон 3081-д буде дороблятись, і на це піде кілька місяців, запрацює він не скоро. Що будете робити в 2017?
Він в будь-якому випадку не запрацював би швидко, тому що там передбачені інституційні зміни, на які потрібен час. Окрім того, закон був прийнятий після початку бюджетного процесу, тому наступного року він би запрацювати не зміг. Тож у нас ще є час, і якщо ми не будемо його гаяти, то встигнемо доробити закон, щоб він почав працювати в 2018 році.
Ринок грабують, а правовласники – продюсери, дистрибутори – нічого не можуть з цим зробити
Можливо, цей законопроект поховало те, що він синтетичний, і в ньому прописана купа різних речей – від механізмів фінансування кіно до урегулювання сфери авторського права. Навіщо було туди вставляти норми про авторське право?
Як ви бачите, власне до авторського права зауважень у Президента не було. Але авторське право – важлива складова цього законопроекту. Тому що про подальший розвиток кіноіндустрії України і її інтеграцію в світову кіноіндустрію не може йти мова, якщо один із основних ринків дистрибуції кіно, яким зараз стає ринок VоD (Video on Demand – відео на вимогу – прим.), в Україні перебуває в стані хаосу і протизаконної діяльності.
Ринок грабують, а правовласники – продюсери, дистрибутори – нічого не можуть з цим зробити. Величезні платформи продають місце під рекламу, забираючи в легальних постачальників контенту можливості заробити, і гроші від реклами забирають собі, не вкладаючи жодної копійки в контент.
У всьому світі доходи від VоD випередили доходи від показів на телебаченні. В Україні ринок монетизації українського кіно виглядає так: кінотеатри великих доходів не приносять, телебачення не платить за право показувати українські фільми, тому що канали це право отримують в обмін на послуги з рекламування цих самих фільмів, і все – на цьому доходи закінчуються. Про яку індустрію ми говоримо, якщо фільм теоретично не може окупитися за рахунок бокс-офісу? “Незламна” і “Поводир” показали, скільки може заробити успішне українське кіно.
А скільки “Незламна” зібрала?
В українському прокаті близько 15 млн гривень. “Поводир” приблизно так само.
Чому кінотеатри приносять мало прибутку?
На це є три причини.
По-перше, кінотеатри в Україні здебільшого малозальні, а отже, не мають можливості урізноманітнити свою репертуарну політику, до то ж, їх дуже мало.
Друга причина: через довголітню відсутність українського кіно в кінотеатрах український глядач має упередження до нього. Дійсно, іноді український контент не відповідав очікуванням масового глядача. Але ситуація змінюється: починаючи з цього року, в прокат виходить більше фільмів, орієнтованих на глядацький інтерес.
За багато років піратства, відсутності кінотеатрів і так далі, в масового глядача зникла звичка ходити в кіно і робити це частиною соціального дозвілля. Якщо йдеться про розвагу, українець обере не похід в кіно, а щось інше.
А звідки ви це знаєте – є якісь соціологічні дослідження з цього приводу?
Для того, щоб розуміти, що відбувається в суспільстві, не обов’язково робити соціологічні дослідження. Приблизний портрет кіноглядача, того, який англійською називається regular cinema goer, є загальновідомим. В Україні це житель великих міст, який належить, в основному, до середнього класу і трохи вище, і якому в середньому від 14 до 29 років. Тобто це дуже вузький прошарок населення, а якщо говорити про підлітків, які складають велику частину аудиторії, то й не найбільш платоспроможний, бо діти своїх грошей не мають.
Цікава деталь: під час прокату “Поводиря” в спілкуванні з представниками кінотеатрів, я дізнався, що 60% відвідувачів кінотеатру, які прийшли на цей фільм, – це люди, які ніколи не ходять в сучасні кінотеатри. Прийшли вони з єдиною мотивацією – подивитись українське кіно.
І третя причина – загальна низька купівельна спроможність населення. Кінотеатри навіть не можуть піднімати ціни на квитки, тому що тоді й тінейджери перестануть ходити в кіно.
Але натомість кінотеатри люблять дорікати кіновиробникам та Держкіно, мовляв, українське кіно погане.
Хіба вони не розписують сеанси за домовленістю з дистрибутором?
Так, вони продають те, що добре продається – фільми, за якими стоять американські мейджори, світова рекламна кампанія, зірки, бренди. Звичайно, це продати легше, ніж українське кіно. Але продавати українське кіно можна, і прикладом цьому є кінотеатр “Жовтень” та деякі інші. Чому в “Жовтень” люди ходять на українське кіно, а, умовно кажучи, в сусідній кінотеатр не ходять? Мабуть тому, що менеджмент “Жовтня” активно працює зі своєю аудиторію. Що заважає іншим кінотеатрам це робити?
Я вважаю, що бізнес, якщо це нормальний бізнес, – має розширювати коло своїх клієнтів. Regular cinema goer не буде дивитись українське кіно, тому що кінематографом він вважає американське кіно. Він не хоче дивитись ані російське кіно, ані європейське. Він хоче американські блокбастери.
Тому у глядача немає звички дивитися українське кіно, а у деяких кінотеатральних менеджерів немає бажання розширювати свою аудиторію, залучати тих, хто має гроші, кому 30–55 років, і хто хоче просто дивитися інше кіно. Зараз цей глядач дивиться те, що він хоче, в інтернеті на піратських сайтах. На цьому ніхто, крім цих сайтів, не заробляє.
Фільм “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” в кінотеатрах подивилось 60 тисяч людей, але Дмитро Лінартович став відомим актором. Не може стати відомим актором людина, роль якої подивилося 60 тисяч людей на 40-мільйонну країну. Тож якщо його впізнають, це означає, що його побачили десь в іншому місці, не в кінотеатрі. І ми навіть не знаємо, скільки людей цей фільм подивилось, не маємо такої статистики. Цей фільм був розкиданий по піратських сайтах на другий день після виходу в прокат.
Які взагалі можна перерахувати проблеми доходження українського кіно до глядача? І що ви, як Голова Держкіно, можете зробити?
Кіно, як і будь-яка індустрія, складається з декількох ланок: виробництво, дистрибуція, ретейл, і остання ланка – це глядач, у якого є гроші платити за продукт. Глядач нікому нічого не винен і приймає рішення витратити власні кошти на кіно так само, як і в інших сферах.
Тому, щоб зацікавити глядача, потрібна співпраця всіх попередніх ланок і медіа, які також мають вплив на глядача.
Проблеми є на всіх етапах – і на рівні виробництва, і на рівні дистрибуції, і на рівні кінотеатрів.
Держкіно впливає – і те, частково – лише на виробництво. Наша система фінансування кіно – це, по суті, система державних грантів. Ми обираємо проекти лише з тих, які нам було подано на розгляд.
Для того, щоб дистрибутор і кінотеатр могли ефективно працювати з глядачем, треба розуміти ще на етапі виробництва, для якої аудиторії знімається той чи інший фільм. Не можна обманювати глядача. Наприклад, говорити, що будете показувати йому сімейне кіно, а потім пропонувати фільм для дітей від 5 до 9 років.
Ще одна проблема – Держкіно може надавати підтримку лише на етапі виробництва. На етапі промоції ми можемо підтримати символічно за рахунок Спецфонду.
Чому так?
Міністерство фінансів наполягає на тому, що з Загального фонду ми не можемо фінансувати промо-кампанії – не дивлячись на те, що наша основна бюджетна програма називається “Підтримка створення і розповсюдження національних фільмів”. Фінансувати розповсюдження із загального фонду ми можемо лише в частині тиражування копій. Якщо раніше були копії на плівці, то тепер, коли кінотеатри, наприклад, скачують фільми з ftp-серверів, вага нашої підтримки на цьому етапі мінімізувалась.
Зараз ми, виходячи з реальних можливостей нашого спецрахунку, який поповнюється винятково з коштів, які заробили попередні фільми, підтримуємо промо-кампанії нового кіно в межах суми 100-200 тисяч гривень. Звичайно, що 200 тис. грн. для загальнонаціональної промо-кампанії, організації прем’єри – це крапля в морі.
Ми активно співпрацюємо с українськими телеканалами: вони стають медіапартнерами українських фільмів, дають безкоштовну рекламу українським прем’єрам. За це, як правило, їм віддають права на перший показ фільму на ТВ. Це вигідніше, ніж купувати рекламу в телеканалу, продаючи йому назад право на телепоказ.
Ну а упередження українського глядача стосовно українського кінопродукту можна подолати лише підвищенням якості фільмів. Для цього потрібно, щоб минуло кілька років, протягом яких в прокаті регулярно з’являтимуться різні за жанрами фільми, які апелюватимуть до глядача тією кіномовою, до якої він звик.
А якщо це кіномова серіалів на ТВ?
Як правило, ті, хто дивиться серіали на ТВ, не належать до типової аудиторії кінотеатрів. Ці аудиторії, звісно, перетинаються, але не повністю.
До речі, я не зовсім розумію критику нових українських серіалів, які останнім часом вийшли в ефір. Той факт, що вони українськомовні і розповідають про українську історію, став причиною того, що їх подивилась фейсбук-аудиторія, яка почала обурюватися, мовляв, чому так примітивно знято?
Ви про “Століття Якова” говорите?
В тому числі. Але ж, люди добрі, це знято для телевізійної аудиторії, саме на тому рівні, саме так, як має бути зроблений середньостатистичний серіал. Якщо б його зняли так, як подобається фейсбуку, то показати його можна було б тільки на ютубі. А для того, щоб мати нормальний телевізійний рейтинг, продукт має бути цікавим для телеглядача.
У “Століття Якова” хороші були рейтинги?
Достатньо непогані.
Треба розуміти, що “Століття Якова” – один із небагатьох культурних продуктів, зроблений в цій ніші: це український серіал з українськими акторами, українською мовою, на тему української історії. Ще й екранізація успішного сучасного літературного першоджерела.
В будь-якому разі, “Століття Якова” – це перший випадок в своєму роді, і він не формує ринок. Коли протягом п’яти років в Україні буде виходити по десять таких серіалів та по десять фільмів на рік, тоді ми зможемо починати говорити про сформовані аудиторії, про кіноринок, про кінозірок.
На сьогоднішній день ні український мейнстрім, ні арт-хаус не можуть окупитись
Можливо, я трохи випереджую події і ця дискусія ще не на часі, але я не можу не спитати про те, чи має держава фінансувати мейнстрім та глядацьке кіно, чи все ж таки зосереджуватись на тих, хто не може заробити на своє кіно – на дебютантах, документалістах, творцях авторського кіно?
Сьогодні український мейнстрім також не може на себе заробити. Економічна модель українського кінопрокату така, що фільм може окупитись лише якщо збере кінотеатральний бокс-офіс, приблизно вп’ятеро більший за свій бюджет. Бо 50% від вартості квитка забирає собі кінотеатр, 15% від решти – дистрибутор, 20–25% йдуть на витрати на маркетингову стратегію і рекламу), після цього залишається частинка, яка йде на покриття затрат на виробництво.
Отже, якщо припустити, що бюджет середнього українського фільму складає 15–25 млн. грн., то для того, щоб він окупився, він має зібрати в прокаті приблизно 90 млн грн.
Якщо ми подивимось на статистику українського бокс-офісу, то побачимо, що такі суми збирають фільми “Аватар”, “Зоряні війни”, “Пірати Карибського моря” і так далі. Це продукт, який є квінтесенцією потужної світової кіноіндустрії – як в плані виробництва, так і в плані зірок, маркетингу і так далі. Бренд “Зоряні війни” розвивається останні 50 років. Якщо ж ми говоримо про українське кіно, я думаю, що навряд чи воно може зібрати суми такого порядку.
На сьогоднішній день ні український мейнстрім, ні арт-хаус не можуть окупитись. Арт-хаус може заробити трохи за кордоном, а мейнстрім – на власному ринку. “Плем’я” і “Поводир” це продемонстрували. Від “Племені” ми отримали близько мільйона гривень в бюджет, а від “Поводиря” – близько 2,5 млн.
Як щодо фінансування державою серіалів (законопроект 3081-д пропонує здійснювати державну підтримку телевиробникам – прим.)? Це можна розцінювати як намагання домовитись з телеканалами: мовляв, ми вам заборонили показувати російські серіали, але дамо гроші на українські?
З одного боку – так, це дійсно є логічним. Ми лише напряму заборонили близько 579 назв російських серіалів і фільмів. Виникає питання: що телебачення має показувати? З економічних причин сьогодні вони можуть знімати продукт, який коштує від 10 до 35 тисяч доларів за серію. Я не знаю, як за такі гроші взагалі можна щось зняти.
Відповідно, якість цих серіалів виходить дуже, скажімо так, стримана. Візьмімо до прикладу детектив – глядач очікує якогось екшену, щоб були бійки, погоні на автомобілях містом, щоб хтось вистрелив з пістолета. А в продюсера у цей час в голові здійснюється підрахунок вартості одного холостого пострілу, йому стає страшно і він каже: ні, давайте обійдемось без пістолетів.
З іншого боку, телебачення – це інструмент комунікації з масовим глядачем. Серіали на ТБ – це наразі найбільш масовий продукт, який впливає на свідомість. Якщо ми хочемо певного культурного і соціального ефекту, то держава має підтримувати виробництво серіалів. Без держави не з’явиться багато українськомовних серіалів. Телеглядач хоче дивитись контент, ментально йому близький. Росія вже не є настільки близькою, щоб глядач переплутав російський серіал з українським.
Збільшення кількості українського продукту на ТВ буде мати загальнокультурний ефект на формування спільних культурних символів, в хорошому сенсі, міфів.
Яка зараз ситуація зі вступом до Єврімаж (європейський фонд підтримки спільних кінопроектів, куди Україна хоче вступити вже не перший рік – прим.)?
Для продовження розмови про вступ до Єврімаж нам потрібно знайти на це кошти. На 2017 рік вони не закладені в бюджет.
Про яку суму йдеться?
Для того, щоб отримати конкретну суму, треба подати остаточно всі документи – національний звіт, на основі якого підраховується ця сума. За попередніми підрахунками, це 350–450 тисяч євро щороку.
Я думаю, що наступного року ми маємо продемонструвати ефективність копродукції, і тоді вже будемо переконувати Мінфін давати на це кошти. Бо Єврімаж – це можливості передусім для копродукційних проектів. Не всі країни, до речі, які приєднувались до Єврімаж, одразу отримували очікувану підтримку. Платити за вступ треба одразу, а чи отримають ваші проекти фінансування, чи ні – це питання готовності кіноіндустрії. Враховуючи те, що наші проекти почали вигравати пітчинги та work in progress на різних міжнародних кіноринках, можна говорити про очевидне зростання рівня презентацій і якості наших проектів.
Вступ до Єврімаж – це, до речі, не зовсім компетенція Держкіно. Це насамперед компетенція Міністерства культури та МЗС. Ми в цьому питанні виступаємо лише лобістами, в хорошому сенсі цього слова.
Українські фільми, зняті в 90-ті роки, повністю відcутні в культурному дискурсі
Я знаю про те, що Держкіно взяло на себе роботу з реставрації фільмів – раніше цим опікувався Національний Центр Довженка, який з експертами вирішував, що буде реставруватись. Хто вирішує тепер?
Це буде робити та ж експертна комісія, яка працює на пітчингах.
Але ми продовжуємо співпрацювати в Центром Довженка. У нас діють контракти, за якими вони виготовляють плівкові носії для відреставрованих фільмів.
Одне з перших завдань – це виготовлення якісних цифрових копій фільмів, знятих в 90-ті роки. Вони повністю відсутні в культурному дискурсі. Деякі з них є в інтернеті, але в жахливій якості.
Про які фільми ви говорите?
Нещодавно кіноспільнота заново відкрила для себе чудовий фільм Олександра Ігнатуші “Цвітіння кульбаби”, “Шамару” Наталії Андрейченко. Є хороші фільми в Сергія Маслобойщикова – “Співачка Жозефіна та Мишачий Народ” і “Шум вітру”, які ми плануємо відреставрувати. Останній фільм Леоніда Осики – “Гетьманські клейноди” – як на мене, чудовий. Є два фільми Михайла Іллєнка – “Фучжоу” і “Сьомий маршрут”: і якщо перший деколи показують на телебаченні, то “Сьомий маршрут” майже ніхто не бачив.
В 90-ті знімалось чимало фільмів, але їхня доля була такою, що вони майже відразу пішли на полиці. Це був час, коли українське кіно ще мало інерцію від радянської системи, і режисери знімали хороші фільми. Зараз інерція закінчилась, і ми маємо знову її запустити.
Крім того, ми плануємо великий проект з реставрації фільмів класика неігрового кіно Фелікса Соболєва, будемо оголошувати на нього тендер.
Будемо встановлювати технічний регламент реставрації, тобто випишемо вимоги до кінцевого продукту: що ми хочемо отримати в результаті реставрації. Бо, повірте мені, кожен розуміє процес реставрації по-своєму. Треба також говорити і про те, щоб відреставровані фільми інтегрувати в якусь онлайн-платформу, де їх зможуть дивитися глядачі.
Які взагалі плани Держкіно на 2017 рік? Скільки очікується фільмів у прокаті, знятих за державний кошт, і чи плануються наступні пітчинги?
Пітчинги плануються. Ми повертаємось до системи “весна–осінь”, тобто дедлайн подачі проектів на наступний конкурс буде в квітні, щоб сам пітчинг відбувся у червні, а наприкінці літа ми вже мали затверджену Програму кіновиробництва з переможцями нового конкурсу.
Зараз на різних етапах виробництва перебуває 38 повнометражних фільмів та 4 повнометражних анімаційних. Ми вже підписуємо контракти з переможцями останнього, дев’ятого, пітчингу.
Наступного року українські фільми будуть регулярно виходити в прокат. Основні прем’єри заплановані на весну та осінь, тому що влітку, як ви розумієте, робити українські прем’єри безглуздо.
Зараз вийшла “Моя бабуся Фані Каплан”, прем’єра ще одного великого фільму – “Сторожової застави” – переноситься, бо у його творців дуже амбіційні плани щодо постпродакшену, і це потребує декількох додаткових місяців роботи. Не хочеться йти на компроміси з якістю, щоб подолати несприйняття українського кіно українським глядачем. “Застава” – це фентезі, і тут, як ви розумієте, треба витримувати жорстку конкуренцію.
Чекаємо як жанрових фільмів, так і арт-хаусних. Якщо говорити про арт-хаус, то багато надій на Мирослава Слабошпицького з “Люксембургом”. Ну і не тільки на нього, звичайно.
У нас ще є амбіційні плани щодо представлення українського кіно на міжнародних майдачниках: раніше в нас були стенди лише в Берліні та Каннах, а потім ми замовкали, але ж на Каннах кіноіндустрія не припиняє роботу. Тому будемо представляти Україну на кіноринках та індустріальних секціях в Карлових Варах, Торонто і Таллінні. Залишимо й дні українського кіно – на традиційних локаціях в Естонії та Грузії. У нас вже є нове кіно, і його не соромно показувати.
Фото Макса Требухова
Дарія Бадьйор, LB.ua, 9 грудня 2016 року