f y
Національна спілка кінематографістів України

Новини

Український режисер Валентин Сперкач відзначає ювілей

07.11.2014

Заслужений діяч мистецтв України (1982), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1986) та премії ім. Я. Галана (1982) кінорежисер Валентин Сперкач сьогодні відзначає 75-літній ювілей.

Творчий вечір розпочнеться о 18:00 в Синій залі Будинку кіно.

***

Дорогий Валентине Микитовичу!

Ювілей - не завжди і не у всьому радісна подія. У Вашому випадку - це приємне нагадування щодо того, скільки може зробити людина упродов свого життя. Ви талановитий і невтомний трудівник, в Вас живе пристрасть фіксувати на плівку велику й малу історію. У підсумку виходить історія людини, вписаної в течію часу, у плин життя. Ви сам - один із авторів історії, в тому числі історії кіно.

Великий привіт Вам із Лодзі, яка пам'ятає Вас, бо ж Ви тут були. І де тільки Ви не були, кого тільки Ви не бачили й не чули? А ми бачимо й чуємо Ваші фільми, Вас самого - доброго, чудесного, талановитого...

Многії Вам літа - Вам і всій Вашій славній родині. Добра і щастя, нових кінострічок, нових задумів і їх реалізацій.

Сергій Тримбач, голова НСКУ

 

***

Життя i фільми Валентина Сперкача

Сергій Климко

Понад сто років одним з основних засобів документації життя й історичних подій є кіно. На відміну від паперових документів й історичних праць, документальне кіно справляє сильний емоційний вплив на глядача. Чи вміло подано подію, чи змусило це глядача замислитись або переосмислити свої погляди побачене, чи залишило відгомін у його серці — все залежить від творця фільму — режисера. Про свої фільми, становище документального кіно в Україні й деякі рецепти творчої “кухні” розповів “Слову Просвіти” лауреат Шевченківської премії, режисер вищої категорії Валентин Сперкач.

Валентин Сперкач обрав життєвий шлях без зайвих роздумів, вступивши до Київського інституту театру кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Навчався у майстерні режисера-документаліста В. П. Небери, закінчив курс дипломною роботою “У пошуках скарбів” за однойменною книжкою Івана Шаповала, присвяченою видатному історикові, дослідникові запорозького козацтва Дмитру Яворницькому. “Це був 1966 рік. Студентами ми поїхали шукати могилу останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Тоді Соловки були доступні для відвідування лише за перепусткою. Перше, що ми побачили на Соловках, — те, як топили бібліотекою Соловецького монастиря, рубали ікони”, — згадує режисер. 

Понад 40 років Валентин Микитович пропрацював на студії документально-хронікальних фільмів. За цей час знімав і шахтарів, і колгоспників, і письменників, і директорів заводів, і вихідців з української діаспори. Його життя відображене у його роботі, тому розповісти про свій творчий шлях режисер може лише своїми фільмами.

“Фільм “Тарас” я робив разом із Миколою Шудрею, Володимиром Костенком, з акторами Сергієм Бондарчуком і Богданом Ступкою. Музику писав Євген Станкович. Але були і перепони. Коли прилетів Бондарчук, виявилося, що української мови він не знає. Сергій — виходець з України, знімався у Савченка, я був певен, що він володіє українською. Однак ми з Богданом вирішили його навчати. У підсумку Бондарчук читав Шевченка так, як ніхто інший, він зміг пропустити крізь себе українську мову”. У фільмі не було використано авторського тексту. Чиновники отримали фільм, якого не чекали. Кілька місяців картину не випускали на екран, але після подій 1990 року стрічку нарешті показали, щоправда, у трохи спотвореній формі. “Усі слова, які прозвучали у фільмі, були взяті з текстів самого Шевченка. Ми зробили компіляцію його думок із листів, щоденників, використали поетичні та прозові твори. Задум був такий: у пустелі солдат Шевченко згадує своє життя, і фраґментами у спогадах до нього приходить Україна, — на цьому побудований фільм”.

Мабуть, наймасштабніший проект режисера — 100 українських доль північноамериканської діаспори. “Мене давно цікавило життя української діаспори”, — розповідає Валентин Микитович, — і після здобуття Україною незалежності я взявся реалізовувати цей інтерес.Ми з Богданом Ступкою вирішили до 100-річчя (1990) переселення українців до Канади об’їхати всю Канаду й Америку й зробити 100 фільмів, показавши в них 100 непересічних американських українців. Для цього взяли кредит у банку — на оператора грошей не вистачило, тож я знімав сам. Разом із Богданом прилетіли у Сан-Франциско і вирушили до Лос-Анджелеса. По приїзді до США вразила велика кількість тамтешніх українців: я не думав, що українства так багато там, думав, що воно все тільки тут. Багато наших земляків працює в кіноіндустрії. Один із яскравих українців Голівуда, з ким мені довелося познайомитися, — володар премії “Оскар” Володимир Палагнюк, відомий кіномистецькому загалу як Джек Пеленс.

Залишивши Голівудські пагорби, ми сіли в кемпер (будинок на колесах) і поїхали через Сакраменто до Ванкувера, а потім до Нью-Йорка і назад тією самою дорогою, майже через усі Сполучені Штати. На подорож у нас було 100 днів. Подолавши понад 48 тисяч миль, ми відвідали українські культурні осередки, познайомилися з видатним меценатом Петром Яциком, федеральним суддею Богданом Футеєм, бізнесменом Вальтером Маковецьким. Проте зробити 100 фільмів так і не вдалося — були гроші на поїздку, відзнятий матеріал, але на доведення фільмів до глядача коштів бракувало. Але напрацьоване частково використали у виробництві інших картин.

Стрічку “Повернення синів” за історією життя американського бізнесмена українського походження Вальтера Маковецького створено саме за таким сценарієм. “Його батьки виїхали з України під час першої хвилі еміграції. Оселившись на новому місці, вони жили за принципом “На дворі — Америка, а в хаті — Україна”. Усе українське було збережено: рушники, Шевченко і вареники. Проте відчувши, що життя в Америці не таке вже і легке, дослухаючись до радянської пропаганди, перейнялися ідеєю кращого життя і послали своїх синів, Івана і Вальтера, в Москву до Вищої партійної школи. Та окрім теоретичних курсів, де юні американці вивчали що таке капіталізм, їм надали можливість їздити країною і дивитися нові й перспективні виробничі об’єкти. Так вони побували на Білопільському виробництві пельменів і побачили автомат, який їх виробляє. Вальтер був здивований тим, що в Україні виробляють пельмені, а не його рідні вареники, як він уявляв. У нього виникла ідея: придбати апарат й переобладнати його на виробництво вареників. Так Вальтер привіз обладнання і почав виробляти вареники у Штатах, завдяки чому родина стала забезпеченою, а її представники — мільйонерами.

Багато років Валентин Сперкач керував секцією кіно при товаристві “Україна”. Одного дня товариство отримало лист від відомого американського актора українського походження Джона Пірса. Актор писав, що його батьки, які перебувають на еміграції, хочуть, аби він поїхав в Україну і розшукав втрачений зв’язок із ріднею. Ішов 1989 рік. “Цей лист потрапив до мене й поета Михайла Ткача, — каже режисер. — Нас зацікавила ця історія, і ми почали розпитувати знайомих, друзів, чи не знають вони цю родину. Одного разу Михайло поїхав відвідати маму і, проїжджаючи село Чортория, біля криниці запитав у людей, чи не знають вони родини Пішнюків (таке українське прізвище Джона Пірса). Йому відповіли, що знають, їхня хата тут неподалік. Розшукавши Пішнюків, ми запропонували Джонові приїхати до України і зняти документальний фільм про його поїздку. Ми з Михайлом стали співавторами сценарію. Зважаючи на короткий термін візиту Джона, треба було зняти фільм за 10 днів, а це непросто. Зустрівши Джона у Москві, разом із ним проїхавши всю Україну, ми дісталися Чорториї. Це була надзвичайно тепла зустріч близьких людей: він привіз старі фото і документи, що збереглися, його родичі показували свій архів. Але, на жаль, умови не дозволяли нам залишатися більше дня в одному місці. Уже в аеропорту Джон зі сльозами питав мене, чому йому не дозволили побути з родиною довше, адже він приїхав в Україну саме заради цього. Передбачаючи такий поворот подій, я заздалегідь відрядив свого асистента в Чорторию, щоб він привіз рідних із села в аеропорт, — слід було зробити кульмінацію фільму. Вбрані у традиційні строї, чорторийці привезли із собою український хліб і землю. Джон і його українські родичі зустрілись і обнявшись, плакали. За цей фільм одна американська журналістка навіть звинуватила мене у пропаганді комунізму, хоч, звичайно, ніякого комунізму     у фільмі не було”.

Один із цікавих історичних фільмів ми створили разом із “Просвітою”, — автором сценарію був Павло Мовчан. Це була стрічка “Невідомий Перл Харбор під Полтавою” — маловідома сторінка з історії Другої світової війни. 1943 року американці домовилися з радянським генштабом про користування закритим аеродромом під Полтавою — вони використовували його як човниковий. Того дня, коли у Європі відкривали другий фронт, велика група німецьких бомбардувальників перетнула кордон, без перешкод долетіла до Полтави і дві години бомбардувала аеродром. Усі літаки, а це майже 80 одиниць техніки, було знищено. Німці ж у повному складі повернулися на базу і наступного дня ескадра атакувала аеродром під Миргородом і Пирятином з тим самим результатом. Як було розсекречено ці аеродроми — так і залишилося загадкою. На роковини події до Полтави прилетіли два пілоти і штурман, з якими ми розмовляли, дивилися хроніку. Про одного з учасників подій, пілота Чарлі Бічема, я навіть зробив окремий фільм “Вцілілий”. Вдячний Павлові Мовчану за те, що ми з ним об’єднали зусилля і картина побачила світ.

“На мою думку, ситуація в українському кінематографі драматична. Навіть у Голодомор хтось знімав ті кадри, але нині ніхто нічого не знімає. Зараз до студії “Кінохроніка”, якій я віддав велику частку життя, страшно зайти. Проїжджаючи повз неї, навіть не можу знайти в собі сили подивитися в її бік. На документальній кіностудії було багато шкіл, на превеликий жаль, їх знищено, кадри розпорошено, більшість людей без роботи; хтось працює фотографом, хтось квас продає. На мою думку, це великий злочин — позбавити людей пам’яті. Адже краще раз подивитися, ніж сто разів прочитати”. Керуючись принципом “Допоможи собі сам”, Валентин Сперкач не шукає фінансової підтримки ані від органів влади, ані від державних кіностудій, ані від телебачення, яке охоче демонструє його фільми, але безплатно. “Усі фільми, які я знімав після 1990 року, було зроблено без залучення державних коштів, і в цьому вбачаю позитив. 1990 року пішов зі студії, бо бачив, до чого йдеться. Було зрозуміло, що там нічого робити. Новий час приніс нові можливості, їх треба використовувати. Гроші є, просто треба вміти їх знайти. Цього не вчать у ВНЗ — і це велика проблема. Навчання починається після того, як ти вийшов з вищого навчального закладу і в цьому загадка нашої професії. Якщо ти безплатно віддаєш фільм, телебачення радо погоджується його показати, а вкладати кошти у виробництво не хоче. Гроші на фільм дасть той, хто справді хоче цей фільм побачити”.

Здебільшого кошти на свої стрічки режисер знаходить в іноземних представництвах і міжнародних фондах. Мабуть, влада не зацікавлена в свідченнях про сьогодення. “Покликання документального кіно — залишати правдиві свідчення всього того, що з нами відбувається. Знімати сучасні події, неупереджено і правдиво показувати історію — ось наше завдання. Напрацьовано величезний досвід, який потрібно використовувати. У нашого суспільства багато проблем, і треба мати очі, щоб їх бачити і показати людям”. У власних фільмах Валентин Сперкач увагу зосереджує на людині. Він вважає, що показуючи людину, можна розкрити світогляд інших, через сім’ю — громаду, її побут і характер, історію краю. “Знімати фільми можливо лише завдяки живій людині, через живу душу, через емоції — тільки так вони викличуть зворотний зв’язок, відгук у серці глядача”. Саме так робить Валентин Сперкач.

Будинок кіно На його чотирьох поверхах розташувалися три кінозали: червоний, синій, білий

Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно Ресторан, бар і кафе у Будинку кіно – ідеальні місця для проведення банкетів, фуршетів, приймань.

Київ, Будинок кіно, оренда офісних приміщень.