Пітчинг, піар. Суєта
01.04.2016
В рамках дискусії подаємо статтю Лариси Брюховецької про принципи державної підтримки кінематографії та конкурсного добору кінопроектів для формування Програми виробництва і розповсюдження національних фільмів, діяльність Державного агентства України з питань кіно і функціонування вітчизняної продюсерської системи кіновиробництва.
По з'яві тиждень тому, 25 березня 2016 року, міркування пані Брюховецької викликали чималу кількість реакцій у кінематографічному середовищі, щоправда, не завжди артикульованих у формі статей.
Зокрема, продюсер Юрій Мінзянов, коментуючи 27 березня статтю у Фейсбук, зазначив таке:
«Думка цілком зрозуміла – пітчинги не потрібні, це зло, давайте повернімося у Совок, де все було «прозоро» – бюджети на кіно видавали державним студіям, де «правильний» директор вирішував, кому давати постановку (...).
Я все це проходив уже у 1980-ті роки на студії Довженка і «Укртелефільмі», де постановки роздавали друзям і наближеним до крісла директора студії. Пам’ятаю, коли я завів мову у ті роки про власну самостійну ігрову роботу, директор студії «Укртелефільм» Леонід Петрович Мужук сказав мені: «Тобі доведеться, любий, чекати 15–20 років своєї постановки, он бачиш, яка черга з бажаючих, тож попрацюй, піди, знову асистентом і другим режисером!»
Я знаю, кому вигідна зараз ця публікація. Всі прекрасно розуміють, що буде зміна уряду і у галузі буде новий міністр культури. І звичайно, цей меседж спрямовано у той бік. Але, митці, не спати!!! Зворотного шляху нема!!! Но пасаран!!!»
31 березня свою відповідь Ларисі Брюховецькій у виданні «Детектор медіа» опублікував Андрій Кокотюха.
Закликаємо інших кінематографістів також висловити власну думку.
Редакція сайту НСКУ
Пітчинг, піар. Суєта
Лариса Брюховецька, «Дзеркало тижня. Україна»
Очільниця Держкіно часів Януковича знала толк у піарі. Яким би не був результат роботи відомства, прес-конференції проводилися більш ніж регулярно. Приводами для зустрічей із пресою ставали наміри реалізувати проекти, участь країни (досить скромна) у МКФ, прохід російських кінозірок по червоній доріжці Одеського МКФ, захоплення публіки й нагороди, яких ті зірки удостоювались, і т. п.
Звісно, все це подавалося як здобутки. Й, хоча в окремих виданнях оприлюднювалися факти "розпилювання" нею бюджетних коштів, значення цьому ніхто не надавав, адже хвиля піару глушила найменші спроби критики.
У 2011 р. молода режисерка Марина Врода здобула в Каннах "Золоту пальмову гілку" за фільм "Крос", створений без підтримки Держкіно.
За логікою речей, чиновниці годилося б самокритично поглянути на свою роботу, але натомість бажання піаритись посилилося, більше того — вона сама вже їздила в Канни, хоча такі вояжі не з дешевих. Так поступово світ кіно для української преси звівся до червоних доріжок та нагород, про що писати легше, ніж аналізувати фільми. Вихована в цьому дусі преса з якимось аж нездоровим пієтетом ставиться до нагороди американських кіноакадеміків і до висунення кандидата від України на "Оскар", а цю бурю у склянці води амбітні кінематографісти використовували, щоб зайвий раз привернути до себе увагу.
Але до чого ці спогади про минуле? А до того, що з часів Копилової піарний стиль залишився: теперішній голова Держкіно також регулярно розповідає пресі про запуски проектів, про поїздки на Дні українського кіно за кордон, де його представляє.
Не говоримо про нескромність (годі сьогодні знайти скромного чиновника), але чи можна уявити, щоб у часи злету українського кіно в 1960-х тодішній голова Держкіно проводив прес-конференції з приводу нагород, яких удостоювалися фільми "Камінний хрест", "Білий птах з чорною ознакою"?
Єдина хроніка, яка зафіксувала Святослава Павловича Іванова, — вручення Сергію Параджанову та Юрію Іллєнку призів за фільм "Тіні забутих предків", які він привіз із МКФ у Мар-дель-Плата.
Однією з форм суєтності та імітації діяльності стали вітчизняні пітчинги. Запроваджені Копиловою, вони мотивувалися гласністю й прозорим розподілом коштів.
Утім, із прозорістю не все було гаразд. Спалахували скандали, керівники Експертної комісії відмовлялися від своїх крісел, експерти полишали комісію на знак протесту проти зловживань керівниці відомства. Кількість фільмів, випущених в Україні 2012 р., зросла, але при тому всі делікатно мовчали про якість. Саме того року вийшов чудовий фільм Ахтема Сеїтаблаєва "Хайтарма", але, знову-таки, випущений він без участі Держкіно.
Пітчинги — це породження кіноринку, де продають-купують не тільки готові фільми, а й проекти.
Проводять їх зазвичай у рамках авторитетних МКФ, куди приїжджають представники від різних телеканалів, приватних студій.
Їм (а не державним чиновникам) кінематографісти пропонують свій потенційний товар, тобто проекти. Ніхто нікого не знає, а тому немає упередженості. Для участі в цій процедурі пошуковцям потрібне ораторське вміння й ефектна рекламна продукція. До речі, цікаво було б дізнатися результати участі українських кінематографістів у закордонних пітчингах.
Держкіно розподіляє фінансування, і конкурси проектів необхідні. Конкурси проектів — визнана європейська практика, адже охочих робити фільми більше, ніж фінансових можливостей для цього. Визначають переможців компетентні люди, які розуміються на кіно й на запитах глядача.
А ось чи потрібні пітчинги? У Польщі, наприклад, проекти проходять конкурсний відбір, і Польський інститут кіномистецтва для переможців у номінації ігрового кіно виділяє 50% необхідної суми. Другу половину продюсер має знайти.
Інститут не виділяє гроші переможцеві, доки решту суми не знайдено. Якщо знайти її не вдається, тоді робиться висновок, що фільм не викликає зацікавлення в суспільстві, і проект закривається. Пітчингів Інститут не проводить, цілком достатньо висновку авторитетної експертної комісії. Авторів проекту експертна комісія може запросити хіба в тому разі, якщо до них виникають питання.
У Держкіно часів Януковича запровадили пітчинги, — і їх доцільність навіть не обговорювалася. Вони прижилися й проводяться досі. Хоча будь-який кінематографіст, що має за плечима солідний творчий доробок і себе поважає, не повинен витрачати час на публічний захист свого проекту.
По-перше, навіть найдосконаліше представлений проект ще не гарантує успіху. І навпаки.
А творення фільму — взагалі абсолютна непередбачуваність, нікому не вдасться вирахувати, чи зможе фільм зав'язати діалог з аудиторією.
Члени експертної комісії мають можливість прочитати сценарії, кошториси, біографічні довідки про авторів сценарію, режисерів, продюсерів і навіть побачити їхні фото.
Хіба цього не достатньо, щоб визначитись і не зволікаючи почати державне фінансування? Навіщо режисерам витрачати дорогоцінні час та енергію?
Але здогадливий читач розуміє: для експертів і Держкіно — це піар. Адже пітчинги відкриті й доступні, в тому числі для преси.
Втім, вдумаймося: з погляду майбутнього, навіть недалекого, хто згадає ці пітчинги, суєту, нервозність? Адже головний аргумент, що виправдовує затрати, як фінансові, так і творчі, а заодно й діяльність Держкіно, — фільми.
***
Ще 10 років тому доводилося чути скарги кінематографістів на свавілля продюсерів. Людей, переважно малоосвічених у кіномистецтві, які втручаються у творчі питання.
Сьогодні проблема взаємин продюсер/митець поглибилася. Звісно, відіграє роль психологічний фактор, сумісність характерів, темпераментів тощо, й таке було завжди.
Саме через брутальне втручання продюсерів у творчий процес спроби фахових кінематографістів реалізувати ігрові фільми на приватних телеканалах чи студіях нерідко зазнавали фіаско. І вже не доводиться дивуватися, що в друкованих ЗМІ, навіть коли йдеться про завершені фільми, зазначають продюсера і дедалі рідше згадують прізвища режисера та сценариста.
Кіно перейшло в режим анонімності. Ніяких авторів. І для Держкіно найважливішими учасниками проекту є продюсери: вони відповідають за складання кошторису та звіт за витрачені державні кошти, мають право підпису на фінансових документах, важливість яких для чиновників переважує важливість фільму.
Хто ж посміє піддати сумніву, що вести документацію треба належним чином? Це є професійним обов'язком.
Але ж не можна абсолютизувати цю роботу, не можна применшувати роль творчих професій.
Без фільму, над яким працює творча група, всі папірці (від проектів до звітів) нічого не будуть варті.
Все це настільки очевидно, що й згадувати не треба, якби… Якби Держкіно та його такі важливі структури — Громадська рада, Експертна комісія — не перетворилися на клуб продюсерів.
Вони визначають, "кому" давати кошти.
І кому, як не собі?
Навіть коли допустити, що всі наближені до Держкіно продюсери — люди кришталевої чесності, то, з погляду етики, така практика хибна.
Очевидно, порозуміння між чиновником від кіно і продюсерами, які представляють приватні студії, склалося не випадково. Їх об'єднує, як би це сказати… Владолюбство, нагода перетворити митця на залежну людину. Хоча насправді хто вони без митців? Вони їх мають забезпечити всім необхідним для творчості. До того ж влада над митцем — це вбивство творчості, вільного духу, без якого творчість неможлива. Буває: продюсер ще нічого не зробив, подає перший у житті проект, а амбіції й пихи вже неміряно, вже він дозволяє собі ігнорувати режисера. Продюсер — опора. Але незграбні й недалекі представники цієї професії профанують її, перетворюючи у щось монструозне.
***
Олександр Довженко цінував прекрасне. І свій пієтет перед красою висловив не тільки на словах, а й у практичних справах. Режисер світової слави, він залишив по собі фільми, які вивчають у різних куточках планети, літературні твори, які вивчають у школі. А ще — сади на обох кіностудіях, де працював, долучаючи майбутні покоління людей кіно до культу прекрасного. Це був його спротив тоталітаризму. Нині в нас тоталітаризму немає, є свобода творчості — але краса з фільмів зникла. Зникає пієтет до довженківських традицій, до саду, до національних надбань.
Більше того, і над кіностудією ім. О. Довженка, і над яблуневим садом нависла загроза.
Нависати вона почала ще в часи Леоніда Кучми, коли студію очолив Віктор Приходько за підтримки Сівковича (після Майдану втік з України).
Врятувала студію Помаранчева революція.
Друга загроза з'явилась у пріснопам'ятні часи Януковича: донецька братія сентиментів до кіно не мала, а ось будинки на тій заповітній території вже планувалися.
Як прозвучало днями на пленумі Національної спілки кінематографістів України, вже й проект забудови був готовий.
Та перешкодив Майдан.
І теперішня влада, посівши урядові крісла, спершу мала намір підтримати кіностудію як місце виробництва фільмів і навіть включити її в маршрут столичних екскурсій. Та, на жаль, хороші наміри намірами й залишились, і студія, що має статус Національної, зависла в невизначеності.
Тим часом Держкіно за інерцією (запущеною попереднім Держкіно) й далі не виділяє фінансування кінопроектам студії. Зокрема, чудові сценарії об'єднання "Дебют" за вишуканою прозою українських письменників — "Грицева шкільна наука" Івана Франка та "Іван Босий" Валер'яна Підмогильного — не були підтримані. Й хіба тільки ці?
Експерти з Держкіно, як і свого часу Янукович, налаштовані проти студії, проти якісної основи фільмів.
Ті з них, котрі пройшли вишкіл на комерційних телеканалах, не допускають питомо українського, — в них інша ціннісна орієнтація.
І директор студії ім. О. Довженка Олесь Янчук залишається наодинці зі своїми проблемами: як зберегти студію? Як зберегти українське кіно? Більшість бюджетних грошей ідуть студіям приватним. Тож не тільки в піарі, пітчингах, а й у цьому "справа Януковича" живе й перемагає. А братія мовчить собі?..
Ні, як засвідчив згаданий пленум, проблеми озвучено. Потрібно змінювати стиль роботи. Потрібно реанімувати кіностудію ім. Довженка, виділяючи державні кошти на державну студію. У приватних студій спритності достатньо, аби знаходити їх у приватного бізнесу.
Лариса Брюховецька, «Дзеркало тижня. Україна», 25 березня 2016 року, №11