Некролог. ПІШОВ ВІД НАС МАЙСТЕР
09.11.2018
Віталія Андрійовича Зимовця було завжди дуже цікаво слухати. Окрім того, що він володів секретами кінозображення, він був талановитим оповідачем. Одного разу мені вдалося вмовити його на інтерв’ю – воно було надруковане в журналі «Кіно-Театр». Хочу навести початок цієї розповіді, про те, як усе починалося в його професії.
«Це було 12 травня 1957 року. Я прийшов на Київську кіностудію, і мене взяли на роботу. Я радів: буду займатись мистецтвом. Заступник начальника цеху каже: “Нам потрібні люди, приходь”. Наступного дня він показав мені рейки, і давши щітку, звелів їх почистити. Я здивувався, але за три дні почистив. Через якийсь час я став другим механіком. Взагалі, я не знав, що таке кіно, але швидко пройшов школу, бо на студії тоді було чимало цікавого, наприклад, імпортна апаратура: французькі “еклер”, “супери”, американські “метчели”, які працювали ще з 1936 року, чеські “сінефони”, також закуплені ще до війни. Тоді ж прийшла найновіша французька камера. Я з усім цим швидко ознайомився, бо дуже любив техніку. Незабаром став асистентом і вперше у цій якості працював на фільмі Василя Лапокниша та Ірини Молостової “Наймичка”. Після цього вирішив вступати у ВДІК. На першому ж іспиті посварився з найбільшим спеціалістом у СРСР з кольорознавства П’ятницьким. Наука ця дуже складна. Оператор фільму “Наймичка” Сергій Лисецький захопився зеленими фільтрами. Ми знімали проби і зрозуміли, що на сучасних чорно-білих плівках ставити зелені фільтри немає сенсу. П’ятницький мене якраз про це і запитав. Почувши мою відповідь він сказав: “Вийдіть, я вам ставлю двійку!”. Я запропонував привезти всі свої звіти, але він відповів: “Ні, не треба”. Я приїхав взимку і все-таки привіз їх. Він подивився і сказав: “Ви маєте рацію. Я ставлю вам п’ятірку”. Через кілька тижнів мене прийняли».
До цієї історії пропоную фото, яке зберіг у своєму архіві Сергій Панасович Лисецький. Воно надруковане у «Кіно-Театрі», який щойно вийшов як ілюстрація до його статті. Там зовсім молодий Віталій Зимовець поруч з режисером фільму-опери «Наймичка» Василем Лапокнишем та кінооператором Сергієм Лисецьким.
Світ стає біднішим, коли відходить така людина, як Віталій Андрійович. Його допитливість до усього, що стосується кіно, його невичерпна енергія, завзяття допомогли не одному кінорежисерові знайти точне зображальне вирішення. Він залишив вагомий слід в українському кіно, впевнену руку майстра ми бачимо у знятих ним фільмах «Сліпий дощ» (1968), «Бумбараш» (1971)»Небо – земля – небо» (1975), «Візит у Ковалівку» (1980), «Щастя Никифора Бубнова» (1982), «Климко» (1983), «Володьчине життя» (1984), «Дорога на Січ» (1995), «Страчені світанки», «Залізна сотня» (2004) та багатьох інших. Але найбільшою гордістю була його чудова зйомка фільму «Пропала грамота» за Гоголем. Він умів надати зображенню і фантастичного забарвлення, й візуальної краси.
Він був також талановитим педагогом, мав своїх учнів. Ми будемо пам’ятати цю добру і доброзичливу людину, високого професіонала і надійного товариша.
Лариса Брюховецька