ПРАВИЛО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ - ТЕРОРИСТ.
30.10.2022
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Під це правило підігнали і письменника, літературознавця, сценариста МАЙКА ЙОГАНСЕНА (16(28). 10 1895 - 27.10 1937). В обвинувальному вироку так було й написано: розстріляти за участь в організації (звісно, націоналістичній), що ставила за мету повалення влади «методами терору і збройного повстання». Нині аргументація кремлядських персоножиків та сама, а вердикт поширюється уже на всіх українців: расстрєлять всєх, ібо тєрарісти, расєю і царя-батюшку прізнавать нє хатят…
Йогансен і справді чинив як "терорист", з точки зору Москви, бо ж зробив чимало для розвитку фантстичної за рівнем української культури у 1920-ті-початку 1930-х років. Окрім інших звитяг Йогансен працював і в кіно. Робота Йогансена у кіно почалася із перекладу українською титрів зарубіжних фільмів, куплених ВУФКУ для вітчизняного прокату. Перекладач, за свідченням М. Бажана, вдавався «іноді до досить несподіваних і дражливих мовних винаходів. Діловиті кінопрокатники в розпачі бігли до директора ВУФКУ – огрядного, повільного, спокійного Захара Хелмно, щоб поскаржитись на перекладача. Хелмно уважно слухав, тер рукою червону, вкриту рудою стернею щоку й повільно проказував: “Він – професор. Він знає”. Прокатники відступали в горі й безпорадності» (М.Бажан).
Дружина письменника, А.Гербурт-Йогансен, свідчила про те, що її чоловік віддавав багато часу й уваги Ю.Яновському, М.Бажанові і «талановитому, але малокультурному самохвалу О.Довженку» (останнього вона вочевидь недолюблювала, але тут важливішим є інше: Йогансен мав відчутний вплив на режисера-початківця, разом вони проводили чимало часу).
Наприкінці літа 1927 Йогансен завершив роботу над сценарієм "Звенигора", зробленого разом з Юрієм Тютюнником.
«Майк здав сценарій, що його негайно прийняли, одержав гроші і став збиратися на полювання. Ми мало не посварилися. Мені здавалося просто дурним віддавати такий закінчений і прецезійно опрацьований сценарій для постановки якомусь іншому режисерові, замість самому без труднощів зробити цей останній крок режисури і заробити при тім гонорар більший, ніж за сценарій, який був поділений між Йогансеном і Тютюнником. Майк мене постарався заспокоїти тим, що сценарій і без нього буде добре поставлений, що він дав його Сашкові, і що Довженко здібний хлопець, не зіпсує, до того ж, він йому все розтлумачив і дав стільки порад, що їх йому вистачить і на два фільми. І акторів Йогансен уже, з допомогою Курбаса, підібрав (в центральних ролях фільму актори театру «Березіль» С.Свашенко та Лесь Подорожній.- С.Т.). Майк поїхав на полювання в Дніпрові плавні, Сашко Довженко до Києва, ставити “Звенигору”.
Згодом побачила світ невелика книжечка, що містила сценарій «Звенигори», уже перероблений О.Д. На обкладинці «стояло великими літерами: «Режисер Довженко. «Звенигора». Кінопоема. А внизу, дрібненько: «За сценарієм Йогансена і Тютюнника». У відповідь на моє здивування,- пригадувала дружина письменника,- Йогансен сказав: «Так краще. Сашко кандидат партії, на доброму рахунку у влади і його ім’я може бути доброю рекламою для Тютюнника. А зрештою - я писав «Звенигору» не для себе, а для Тютюнника».
Епілог до історії створення сценарію і фільму, у викладі А.Гербурт-Йогансен, виглядає так: «Юрка Тютюнника незабаром було закатовано. У Йогансена відібрали волю, зі всіма забавками, а потім і життя. Після успіху «Звенигори» Сашко Довженко повірив у себе і полюбив себе ще більше; використавши рештки Йогансенової науки у фільмі «Земля», він як режисер потроху зійшов нанівець (див. фільм «Іван»). А через те, що він бачив дійсність у світлі своїх бажань, не лише сам повірив, що він написав «Звенигору», але примусив вірити в це й інших. В умовах радянського режиму, де літературознавством займається поліція, це було нетяжко зробити» (А.Гербурт-Йогансен).
Насправді історія сценарію та фільму «Звенигора» є дещо складнішою. Його ідею запропонував Тютюнник, це правда. В одному із мемуарних свідчень, яке належить О.Мар’ямову, відтворено епізод розмови, яка відбувалася в редакції журналу «Всесвіт», з яким співпрацював О.Д. В редакції видання він застав Тютюнника, який переповідав задум «Звенигори». «Опустивши важкі повіки, не дивлячись за звичаєм на співрозмовників, той оповідав глухим голосом сюжет задуманого ним кіносценарію. Це була легенда про скарб, який гайдамаки закопали в надрах гори […].
- Було у Гоголя, - сказав один із слухачів,- Остап і Андрій.
- Тут і мусить бути Гоголь. На сучасний лад,- заперечив Тютюнник.
- Гоголь то Гоголь,- втрутився Майк Йогансен, що увійшов слідом за Довженком.- Та тільки Гоголь не повинен бути банальним.
- А в чому ж банальність?
- Та хоча б у тому, що я ваш сюжет можу з цього місця продовжити сам. Хочете?
- Спробуйте. Миттєво заходившись імпровізувати і не відмовляючи собі в іронічних шпилькових уколах, Майк розповів про поєдинок двох братів і про те, як петлюрівець падає мертвим […].
- Але тема тут є?
- Є. Тільки її треба вирішувати широко, романтично. Так, щоб запалився Сашко Довженко і пішов у кіно її ставити” (А.Марьямов).
Фільм, “Звенигора” починався, уже як виробнича одиниця, у червні 1927. Директор Одеської кінофабрики П. Нечеса згадував про це так:
“Ми обговорювали сценарій “Звенигора”. На засіданні, як звичайно, були присутні режисери, оператори, художники. Більшість із них висловилася проти сценарію, а режисер Перестіані заявив:
- Не треба було і обговорювати. Тільки марно час перевели. Треба викинути з голови цю нісенітницю.
На закінчення наради підвівся з місця Довженко й каже:
- А я сценарій беру і буду ставити цю “нісенітницю”. Взяв і, поставивши, здивував усіх…” (П.Нечеса).
Так, здивував, це правда – одначе не тільки. Багатьма кінознавцями картина потрактовується як власне перший український фільм. Не в тому сенсі, звичайно, що до того в Україні не знімали кіно. Просто доти абсолютна більшість знятого або взагалі не мала жодного стосунку до України, або ж демонструвала шароварно-гопаковий, ілюстративний підхід до національного матеріалу. Українці подавалися як люди певної “межі осідлості”, певного культурного шару, котрий наглухо замуровано в самому собі. Відтак сама Україна поставала якимось гетто, звідки немає виходу в навколишній світ. Належало зламати саме цю обмеженість, цю замкнутість, котра визначалася тим, що Україна як імперська провінція не мала власного виходу у вселенський культурний космос.
Із сценаристами взаємини не склалися – уже по закінченні зйомок. Причину того сам Довженко у своїй автобіографії 1939 (мала бути оприлюдненою) пояснив так: “В сценарії було багато чортовиння і націоналістичних тенденцій. Тому я переробив його процентів на дев”яносто, внаслідок чого автори демонстративно “зняли свої імена” і це стало початком мого розходження з харківськими письменниками”. Одначе навряд чи митець був щирим у тексті, написаному у 1939 (що це саме так легко переконатися, перечитавши висловлювання режисера кінця 1930-х, зафіксовані “стукачами”- там про тодішню національну політику говориться різко й безкомпромісно).
Ю.Яновський у своєму нарисі “Звенигора”, датованому серпнем 1927, наводить висловлювання Довженка дещо іншого характеру: “Автори “Звенигори”, Михайло Йогансен та Юртик, мабуть, бояться за мою гарячковість. Що мало, мовляв, залишиться їхніх ідей та фактів у картині. Але вони сказали словами свій задум, мені ж доводиться живими, конкретними, реальними або нереальними образами показувати їхні думки. Ви розумієте, як це тяжко? Проте я знаю, чого хочуть автори. Легенду, конденсовану з усіх українських легенд, романтику, конденсовану з усіх романтик, і переломлення цього всього в нашій добі, в нашім будівництві, в матеріалістичнім світогляді. І дивною стане від цього вся легенда легенд. Чудною стане романтика романтик. І результати, вплив на психіку нашу, мусять бути несподівані. Я це конкретизував, як тільки може конкретизувати режисер кіно” (Ю. Яновський).
Доволі часто цитувалося дослідниками творчості Довженка й інше свідчення про стосунки режисера і сценариста Йогансена: “Майк з Сашком сперечались – і з’являвся епізод; Майк з Сашком мирились – і з’являвся новий поворот у дії; Майк з Сашком розсварювались назавжди – і народжувався новий образ, нова трактовка, нове бачення самого задуму”. Загалом нічого незвичайного – нормальна творча робота. От тільки “побачивши фільм, Йогансен відмовився як сценарист” (Ю. Смолич, 1966).
Найважливіше у цих свідченнях – задум сценаристів (і режисер прийняв його) полягав у своєрідному синтезі національної міфології, її своєрідному очудненні (тоді в моді був термін, запропонований В.Шкловським,- рос. “остранение”). Власне, так воно все й відбувається у “Звенигорі” – конденсат легенд і міфів, одначе ж виведений за рамки звичного, прикладного, шароварного. Очуднення і полягало в тому, аби певний культурний матеріал виводився з режиму традиційного автоматизму сприйняття.
Навряд чи буде перебільшенням твердження про те, що стилістика сценарію, яка багато що визначила і в самому фільмі, закладена, спрограмована Йогансеном, “найграйливішим”, за визначенням С.Павличко, письменником 1920-х. Справді, у його поезії та прозі чимало штукарства, гри, містифікацій. Гра зі словом, словесними і словесно-пластичними образами багато в чому стимулювалася його мовознавчими студіями. У своїй творчості, за власним визнанням, прагнув “підняти українське слово до європейського рівня”. Це виявлялося, зокрема, і у вживленні парадигм західних культурних практик у власні тексти, передусім прозові.
Характерний приклад – роман “Пригоди Майк-Лестона, Гаррі Руперта та інших”, написаний і видрукуваний упродовж 1925, за два роки до «Звенигори». Авантюрна, пригодницька фабула, графічно окреслена конструкція твору, містифікації – аж до того, що автором проголошується Віллі Вацеліус, котрий нібито є “псевдонімом Антона Райнке, що народився р. 1893 в німецьких колоністів у Запоріжжі (на Хортиці)”. Роман загиблого, від рук фашистів, нібито перекладено з німецької. А ще “тому, хто пише ці рядки, довелося, перекладаючи, дописувати останню главу – початок її (історію Лейнів) написав сам Вецеліус” (Майк Йогансен. Вибрані твори, с. 29).
Остання глава цікава передусім тим, що в ній з’являється… художник Сашко. З перших же слів неважко вгадати в ньому Довженка: “Під час описуваних […] подій художник Сашко служив секретарем консульства УССР в Берліні. Художник Сашко – це теж молодий чоловік, літ 24-х, і теж цілком конкретна жива людина, блондин. Коли є гроші, купує сигарети “Нансен”, а коли грошей нема, позичає сигарети “Нансен” у товаришів”.
Далі, одначе, виявляється, що у Сашка є видатні таланти – він уміє літати. “Політавши з три хвилини по кімнаті, Сашко вилетів у вікно на вулицю. Зчинився гамір, люди збилися в купу, підбіг шуцман і витяг револьвера. Сашко вирішив, що з револьвером нема чого жартувати, й пурхнув над будинки. Він летів тепер вище від найвищої дзвіниці. Берлін стелився під ним, як план, по планові плазували, мов комашня, коні, повзли з ледь чутним гудінням жуки-автомобілі, трамвай дерся вгору”
Далі – понад те, Сашко повернув на схід і невдовзі долетів до Москви. “Коло Кремля, на Красній площі він спустився до двох, трьох метрів і почав ширяти над площею. Зібралися люди, викликано фахівців, і Сашко продемонстрував свій спосіб. Він літав боком, ногами вперед, робив у повітрі мертві петлі, летів животом наперед, навстоячки, летів коміть головою, так що холоші трохи спускалися й москвичі розглядали Сашкові берлінські шкарпетки зі смужками. Коло трьох годин художник Сашко кружляв у повітрі, мов яструб над двором”. Нарешті він опустився на землю, зачепивши ногою циліндр містера О.Кенана, “що так трагічно загинув у попередньому розділі цього роману”. Сашко приземлився на пальто, кимось уже постелене. А “поруч стояло ліжко – очевидно, він уже прилетів додому”
Прозове письмо у дусі Марка Шагала і власне кінематографічного письма, з його вільними перельотами з одного часу-простору в інший, який у “Звенигорі” і буде зреалізовано. Техніка, котра потім зустрічатиметься не раз, зокрема у кінорежисера Луїса Бунюеля (свій перший фільм, “Андалузький пес”, він зробив 1928), коли сон як такий не відділяється від інших потоків реальності – він і є частиною тієї реальності. У Йогансена щось схоже – політ Сашка не “відбивається” як сновидіння, одразу ж, в стик, вище згаданий Кенан уже заходить до Сашкової кімнати. Відбувається коротка гостра розмова, після чого новий романний герой чимчикує до консульства, засунувши до кишені браунінга. Бо “сьогодні або завтра його можуть попасти на вулиці і добре попобити. Застрелити його, мабуть, не застрелять, бо це викличе всякі неприємності, але побити можуть”.
Подібна оповідь вочевидь “знята з язика” самого Довженка з яким Йогансен тоді часто спілкувався. Можна пригадати оповідь Довженкової дружини Варвари Крилової про “страшні” подробиці стеження за ним у Варшаві: стилістика схожа. Так що, до певної міри, Довженка можна вважати співавтором цієї частини роману.
Далі так само цікаво. До Сашка на прийом приходить якийсь тип з проханням допомогти грішми, бо ж постраждав од більшовиків. Із собою у нього було “рєкомєндатєльноє пісьмо імпєратріци Марії Фьодоровни”. Скінчивши читати листа, Сашко “акуратно зложив листи й шпурнув їх дегенератові в обличчя”, а далі лупнув кулаком об стіл і закричав… Ну точнісінько, як в епізоді із “Сумки дипкур’єра”, коли інспектор Уайт пропонує кочегарові-Довженкові гроші, а той кидає їх йому межи очі. Далі до Сашка на прийом з’являється солдат, який втрапив на Заході у концтабори і його історія так само нагадує ті солдатські байки, котрі охоче оповідав Довженко на Харківській “лужайці” у 1924-25. Відзначимо також з’яву концтабору – знав-бо із власного досвіду (Довженко після арешту у 1919, потрапив у концтабір), боліло.
Затим епізод, який знову покликує в пам’яті “Сумку дипкур’єра”. Сашко повертається додому, за ним стеження групи фашистів. Вони кидаються на нього, відбирають браунінг та, на щастя, його порятує інша група солідарних товаришів. Мотив стеження, постійної присутності Іншого (чи інших), єдиноборства… Троє його рятівників з’являються до консульства і Сашко виписує їм візу в Україну. У кінці роману автор зустрічається із Сашком уже в Харкові.
Отже, в романі Йогансена простежуються не просто помітні елементи кінематографічної техніки, а й те, що вони вочевидь народжувалися у співдружності з Довженком. При тому, що письменник на той час був обізнаніший у технологіях викладення сценарної фабули, витворення сюжетики. На жаль, не зберігся сценарій Йогансена “Марево землі” (про нього згадує сам письменник у своїй автобіографії, хоча сама назва доволі промовиста). Словом, спілкування з Йогансеном було більш ніж продуктивним для становлення Довженка-кіномитця.
Вочевидь остання зустріч Довженка і Йогансена відбулася у травні 1933, опісля самогубства Миколи Хвильового. Відомо (передусім із спогадів актора П. Масохи), що режисер приїздив на похорон письменника. Це підтверджується і доносом агента на псевдо "Стріла" (в натурі письменник Юрій Смолич). "13 мая 1933 года Довженко не то случайно, не то специально приехал в Харьков. Он вошел в комнату, где лежал в гробу Хвылевой (было поздно и людей присутствовало немного), подошел прямо к гробу, ни на кого не смотря, взял голову обеими руками, нагнулся, поцеловал заклеенную рану, повернулся и вышел". Потому письменники Майк Йогансен, Слюсаренко, Довженко та автор доносу бродили парком. "Довженко все время молчал", що було для нього абсолютно не властиво. "Йогансен напамять прочитал ему посмертное (так у тексті.- С.Т.) письмо Хвылевого, которое тот оставил на столе перед собой в момент выстрела, которое успели прочесть только несколько человек, прибежавшие первыми оказать помощь, и которое потом куда-то сразу исчезло. Я не помню точного содержания письма: в нем Хвылевой писал, что причина его самоубийства - "арест Ялового", который он расценивал как "расстрел нашей генерации" […] Йогансен напамять процитировал письмо совершенно точно. Довженко встрепенулся и попросил еще раз прочесть. Йогансен повторил и добавил: "Мы должны это письмо запомнить на всю жизнь". Довженко ничего не ответил и продолжал угрюмо молчать". Не дивно - митець, як і більшість вітчизняних інтелектуалів, розумів, які саме процеси переходили в активну фазу: українську, навіть часткову, культурну автономію належало знищити.
Йогансена було заарештовано 18 серпня 1937 у Харкові. 27 жовтня його розстріляно у тюрмі НКВС у Києві. Народився у жовтні, пішов у засвіти так само у жовтні. Енкаведистська куля імені вурдалака сталіна прошила серце письменника за день до його 42-річчя.
Це справді був терор - гімнопердія нищила Україну і цвіт українства. Нині вирішили добити всіх - штоби аканчатєльно рєшить вапрос. Не вийде. Хоча б тому, що у нас був, був, є і буде МАЙК ЙОГАНСЕН! Який, зокрема, стояв біля витоків українського кіно.
Дорогий Майке, ви з нами й нині. Помагайте і далі!
Тут я заплакав - я, який старший від Майка на 30 років, але це вже за кадром сказаного.
P.S. В основі тексти із книг С.Тримбача «Олександр Довженко. Загибель богів» (Вінниця, 2008) та «Історія українського кіно, т. 3. Олександр Довженко» (Київ, ІМФЕ НАН України, 2021).