ЧИЇМИ НАБОЯМИ РОЗСТРІЛЯНО УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ, або ЯК НЕ ПОЦІЛИТИ У СВОЄ МАЙБУТНЄ.
12.06.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні, 12 червня, у середу, в Будинку кіно (Синя зала) о 18.00 відбудеться презентація книжки "НАБОЇ ДЛЯ РОЗСТРІЛУ (Ненько моя, ненько...)" ГЕЛІЯ СНЄГІРЬОВА (Київ: Видавничий дім "Комора", 2024). Наукове редагування, післямова Юрія Шаповала, у книжці дві передмови - Івана Дзюби та Сергія Тримбача (в титулі - назва моєї передмови).
Модерує презентаційну розмову Богдана Неборак, основні спікери - доктор історичних наук Юрій Шаповал і Сергій Тримбач.
"НАБОЇ ДЛЯ РОЗСТРІЛУ" - просто феноменальна книжка, з якою варто познайомитись нині кожному українцеві. Хоча б для того, аби з'ясувати, в деталях, технології нищення України і українства, які реалізували на практиці чекісти ще у 1920-30-ті роки; чекісти, потому кагебісти, та сама страшна потвора, яка править раzzєєй і тепер. Реалізували й реалізують донині...
Далі текст із сайту Віртуальний музей. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ: СНЄҐІРЬОВ ГЕЛІЙ (ЄВГЕН) ІВАНОВИЧ (нар. 14.10.1927 в Харкові — п. 28.12.1978 в Києві). Письменник, кінорежисер, народився в родині українського письменника і драматурга Івана Тимофійовича Снєґірьова. Закінчив Харківський театральний інститут, працював у Харківському академічному драматичному театрі, викладав.
Друкуватися почав з 1954, видав декілька збірок оповідань і повістей. 1956-57 С. завідував відділом публіцистики й художньої літератури в газеті “Літературна Україна”. Працював редактором і режисером (згодом упродовж 7 років головним редактором, був членом партбюро) Української студії хронікально-документальних фільмів.
1966 Снєгірьов зняв документальний фільм про траурний мітинґ у Бабиному Яру — в день 25-річчя трагедії. Тут виступали І.ДЗЮБА, В.НЕКРАСОВ та В.Войнович, який приїхав з Москви. Плівка була вилучена наступного дня, Снєгірьов був “розжалуваний” у рядові режисери. Знімати кіно йому практично не давали, але друкувався.
1974 Снігірьову пропонують написати лайливу статтю про його близького друга, тоді вже опального лауреата Сталінської премії письменника-фронтовика Віктора НЕКРАСОВА. Снєгірьов рішуче відмовляється, після чого його виключають із партії та обох творчих Спілок — письменників та кінематоґрафістів, звільняють з роботи.
Уже тоді С. розпочав роботу над “лірико-публіцистичним дослідженням” під назвою “Набої для розстрілу (Нене моя, нене)”. Книга присвячена т.зв. “процесові СВУ” („Спілка визволення України”), сфабрикованому ГПУ в 1930 з метою винищити і посадити в табори еліту української інтеліґенції, а заразом і мільйон-другий селян і робітників. Народ з цього приводу склав гіркий дотеп: “Опера СВУ — музика ГПУ” (процес слухався на сцені Харківського оперного театру).
Ця книга являє собою побудоване на фактах, свідченнях уцілілих очевидців і в’язнів переконливий доказ про геноцид українського народу, вчинений комуністами. Це — без-застережний вирок не лише сталінській системі, але й большевизму в цілому.
Снєгірьов із великими труднощами передає рукопис на Захід, він потрапляє в Париж до В.НЕКРАСОВА, який, на прохання автора, публікує повість у журналі “Континент”. У передмові до книги Снєгірьов, добре розуміючи, на що зважився, пише: “Візьми в руки книжку цю, брате мій, зарубіжний українцю, і знай: тут, на батьківщині твоїх предків, на рідній землі твоїй — дуже погано. Дуже.” (Березень, 1977).
За Снєгіірьов розпочинається цілодобове стеження. Але він іде далі: їде в Москву до дисидента, екс-ґенерала П.ГРИГОРЕНКА з проханням дозволити йому скликати в його квартирі прес-конференцію для іноземних журналістів. Порадившись із дружиною, ґенерал відмовив незнайомому київському письменникові і режисерові (мабуть, побоювався провокації). Снєгірьов був наполегливий і приїхав ще раз. Хоч на кожному поверсі чергували сексоти, П.ГРИГОРЕНКО скликав кореспондентів провідних західних ЗМІ, акредитованих у Москві. На прес-конференції перед камерами Снєгірьов зачитав відкриті листи Дж. Картеру та Л. Брежнєву (заклеюючи другого, він вклав у конверт свого паспорта, заявивши про відмову від радянського громадянства). “Уся ваша нова Конституція — брехня, повна брехня!” — пише він Брежнєву.
Кінець був неминучий. 22.09.1977 на вул. Тарасівській (м. Київ) Снєгірьов був заарештова-ний і відвезений на вул. Володимирську, 33 (КГБ УРСР). На допитах поводився зі слід-чим (прізвище – Слобоженюк) різко. Оголосив голодівку. Гуляючи в тюремному дворику, 7 листопада С. на всю тюрму закричав: “Відзначимо свято Жовтня голодівкою! Приєд-нуйтеся до мене!” До карцеру не кинули, але наглядачі скрутили його, на 9-й день “сухої” голодівки нагодували через зонд м’ясним бульйоном.
Упродовж усього ув’язнення слідчий пропонував підписати “чистосердечне розкаяння”, але С. тільки усміхався.
На початку 1978 стан здоров’я С. різко погіршився (загострилися старі болячки — коронарна недостатність, крововиливи в сітчатку обох очей). 2.03. С. поклали в тюремну лікарню. Там становище погіршилося ще більше — паралізувало нижню частину тіла. Страждання С. важко уявити, не прочитавши його “Тюремний щоденник”, що дивом по-трапив на волю і був виданий у Канаді завдяки створеному там ще за його життя “Фонду захисту Гелія Снєгірьова” (Торонто).
Наслідок — під тортурами з застосуванням сучасних медичних засобів — “розкаяння” під назвою “Соромлюсь і засуджую” було підписане. Паралізованого С. винесли на ношах із моторошної будівлі на Володимирській і допровадили до 14-ї київської міської лікарні (Жовтневої). У “Тюремному щоденнику” він пише: “... я читав і підписував ідіотське покаяння “Соромлюсь і засуджую” — ледве читав, не бачив нічого від болю, зливалося...”
Покаяння було опубліковане в ґазеті “Радянська Україна” якраз 1 квітня — як невдалий першоквітневий жарт. У його адекватність мало хто повірив.
У Жовтневій лікарні С. доживав свої останні місяці в товаристві старенької “Спідоли”, яка голосами “Бі-бі-сі”, “Свободи”, “Голосу Америки”, “Німецької хвилі” щодня роз-повідала йому про нього ж самого. В оточенні “підсадних” пацієнтів (палата, як і камера на Володимирській, була на двох) і облаштованої в підвалі за останнім словом техніки апаратури для підслуховування. В оточенні прилизаних молодих вертухаїв у білих хала-тах, що маячили в коридорах і на сходах. Щоправда, близьких родичів і друзів, які зважу-валися його відвідати (таких “камікадзе” були одиниці) до нього допускали.
С., будучи вже на порозі смерти, майже нерухомий, висохлий, у свої 51, як глибокий старець, — дуже тішився тим, що на Заході він зарахований до першої п’ятірки радянських дисидентів, яку очолювали А.САХАРОВ та П.ГРИГОРЕНКО.
С. помер уночі проти 28.12.1978 на лікарняній койці.
Усупереч волі померлого, тіло було кремоване без розтину. Під час процедури Київський крематорій був оточений посиленим нарядом кагебістів: і мертвого вони його боялися. Похований на Байковому кладовищі м. Києві, центральна алея.
Навесні 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся судовий процес над учасниками «Спілки визволення України». Їх — провідних українських інтелектуалів, культурних і громадських діячів — звинуватили в антирадянській діяльності і засудили до ув’язнень. Та чи існувала насправді «СВУ»?
Лірико-публіцистична розвідка «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько…)» — це приголомшливе розслідування Гелія Снєгірьова, в якому автор доходить висновку: справу «СВУ» сфабрикували радянські спецслужби, щоб дискредитувати українських інтелектуалів й обґрунтувати гоніння та репресії. За це автор поплатився здоров’ям і зрештою життям.