«ЯК ЗЕМЛІ ЗАКРИВАЛАСЯ ЧОРНА КНИЖКА…»
19.06.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні, 19 червня, річниця від дня смерті ІВАНА ДРАЧА (1936-2018).
Утім, поети, коли вони справжні, не вмирають. Колись, у 1970-му, я був на похороні Андрія Малишка, уперше, здається, бачив Драча. А невдовзі ми прочитали його вірш, невимовно пронизливий. З тих пір він і живе в мені…
Як ховали два Майбороди Малишка,
Як землі закривалася чорна книжка (…)
Стояли два Майбороди — розгублені діти,
Не знали, в який себе бік подіти,
Гіркотно не знали, скорботно не знали
І жестами щось, як німі, розмовляли…
Сонце стояло сліпуче, як в пісні,
Хмари, як труни, неслись лиховісні, —
І от понад Байковим пантеоном
Піднявся рушник над Малишковим сконом.
Із пісні піднявся, розкрився, як мева,
І крилами білими бив об дерева (…)
Внизу замерзала од сліз Україна.
Що ті гризоти?
Марниці пропащі.
Літа той рушник понад ріки і хащі (…)
Та тільки у Майбородів нема побратима.
І в нього немає. І в мене немає.
А пісня без слова дзвінка та німая.
І от стоїмо, як розгублені діти,
Не знаєм, в яке ж себе слово подіти,
Гіркотно не знаєм, скорботно не знаєм
І жестами все, як німі, розмовляєм…
ІВАНА ДРАЧА ховали в червневу спеку, а все одно видавалось мені, йдучи за труною Поета, що сльози промерзли в мені й не ллються чомусь. Похорон відбувався на батьківщині Драча, у селі Теліженці, на Київщині. Так він заповів:
Поховайте мене в Теліжинцях,
Де так пахне безсмертям трава.
Де ліси, мов списи, гороїжаться
І де Роська, мій Стікс, проплива (…).
Мчать ракети, теліги теліжаться,
Пропаде все у землю сиру.
Поховайте мене в Теліжинцях —
Там ніколи я не помру…
За рік потому Дмитро Павличко (на фото, біля могли Драча - і батька, і сина Максима) говорив і читав вірша про скорботу втрати друга. І пригадалася мені та давня поезія Драча - про Майбородів, «дітей розгублених» од смерті Поета… Павличко, завжди рвучкий і упевнений в собі, виглядав справді розгубленим...
Гіркота не зникає, зате вірші живуть - в мені і в багатьох людях.
Живуть вони і в кіно, яке так любив Іван Федорович і для якого так багато зробив («Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Пропала грамота»…). Мабуть нині в розмовах із Сергієм Параджановим (див. фото), зі своїм другом Іваном Миколайчуком…
Бо як сказано у Драчевій «Кінобаладі»,
«Я б, напевно, помер, якби не було кіно»,-
Сказав я собі якось і моторошно здригнувся…».
Кіно є, поезія є - вмирати не треба. Ми і не вмираємо. Драч Іван не помирає, а ми за ним - ніколи не помремо, хоч би як та смерть косою не вимахувала.
А з нами всіма - жива й красива Україна... Любити її навчили нас поети.