«НЕ КАЖИ СЛІВЦЕ «КАПУТ», ТИ ПОТРІБЕН БОГУ ТУТ…»
06.07.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Сьогодні, 6 липня, народжується, уже вкотре, поет Славко Чернілевський. Народжується в муках - разом із своєю новою поетичною книжкою, яку з нього визбирує видавництво «Дух і літера»…
Три дні тому телефоную Славкові. Ох, трохи щось зі здоров’ям. Але ж треба жити, і за сина Іллю, Царство йому Небесне… Так йому кажу. У відповідь чую:
Не кажи слівце «капут».
Ти потрібен Богу тут!
Ох, ще й як потрібен, дорогий. Вітаю тебе, твій великий талант, твоє велике серце! Я знаю цю людину зі студентських часів - тому Славко і тому він для мене молодий… Хіба ж не молодий, коли світиться повсякчас в його очах залюбленість у цей світ і в от сих людей. І готовність ті почуття, ті думки загорнути у щось винятково тепле, щось атмосферне.
Я один.
Я вдивляюся в люстро води.
Я кажу собі:
руки в глибінь уведИ
- твоя мова тече,
мов ріка межи верб,
лиш тому,
що на зАводі зІрка,
мов герб вітчини,
предківщИни твоєї,..
Це написано зовсім недавно… Такою є філософія Поета - його лінгва, сама фактура його мовлення і його образів зроджені течією самого життя, порухом води і вітру, запахом свіжої ріллі. І димком з комину батьківської, маминої хати.
Чернілевський - з Вінничини, з Поділля: з того пейзажу, із темпоритму тамтешнього життя. Це і є вже отой самий ідеалізм, в основі якого відчуття того, що от сей матеріальний світ насправді увесь духом наповнений і прочахнутий, кожна його рисочка, кожен його куточок. З того й народилась перша збірка Поета - «Рушник землі» (1984), яку благословили поети великі і справжні - Дмитро Павличко і Микола Вінграновський. Павличко, у передмові, визначив основний мотив книги: туга за матір’ю, за батьківщиною, за тим простором дитинячим, який інтимно прогрітий і злагоджений.
Знаменитий вірш Чернілевського з тієї першої збірки так, власне, і називається: «Теплота родинного інтиму».
Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати.
Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес […]
Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.
Це образ дитинячого раю, світу, сотворенного мамою і її домом. Не новий, здавалось би, мотив для української поезії, але за своєю пронизливістю і емоційною виграненістю - ні з чим і ні з ким не порівнянний! І це той рай, в який поселяли нас, повоєнних діток, наші матері, батьки, бабусі і дідусі. Аби своїми попеченими голодоморами й війнами душами відгородити нас од можливих страхів і випробувань. Це їм вдалось - ми щасливіше покоління від наших батьків і дідів, матерів і бабусь. Світла дяка їм назавжди зачаклувалась у віршах Чернілевського…
Один із чільних подвигів Чернілевського наприкінці 1990-х та «нульових» - це грандіозна робота по дублюванню зарубіжних фільмів на телеканалі «Студія 1+1». Він керував цією роботою, він визначав її вектори. До того вважалось: публіка наша так звикла до російської озвучки, що ніякої української не прийме. І не прийняла б, якби їй запропонували дублювання якось містечково-малоросійського штибу. Одначе ж очолюваній Станіславом групі вдалося майже неймовірне: глядачі почули й побачили героїв зарубіжних стрічок, які говорять вишуканою, модерною мовою.
Так було закладено традицію, яка нині сприймається як щось звичайне - західні фільми в українському інтонуванні, сказати б культурному обрамленні… Тільки та робота, звісно, пригальмувала пошуки Чернілевського-поета. Хоча - як сказати. Адже Славко належить до тих письменників, які пишуть повсякчас, відгукуються на заледве не всі вібрації народного організму. Та й організму власного…
То ж нітрохи не дивно, що Чернілевський був на Майдані у найнапруженіші моменти протистояння народу і влади. "Не міг я не піти на Майдан,- пояснив він мені якось,- там же студенти мої були..."). Якась вража сила й поцілила у Поета - ніби знала, куди й цілити: в руку, аби не писав більше.
Загоїти рани вдалося з допомогою чеських друзів. Вони ж спонукали на видання книги віршів «Чеський зошит». І то був рубіж - Славко почав жити з якимось новим завзяттям. Хоча ніби ж усе за узвичаєним графіком. Передусім це зустрічі зі студентами кінофаку Інститут імені Карпенка-Карого, яких Поет і Режисер збагачує знаннями не просто кінематографічними, а й, сказати б, вселенськими. Бо ж Станіслав усе частіше нагадує мені античних філософів, з їх магічними уміннями бачити в найдрібнішій краплинці роси певний універсум…
Одначе ж постав і Чернілевський-публіцист, його поезія вигострилась до рівня точних і безжальних формул-констатацій. Як ось тут, скажімо, де Чернілевський, трохи стилізуючи Василя Симоненка, посилає прокляття ворожим силам.
Ви зараз скрізь, кати мого народу,
— грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево, і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив’язом земним.
І прагнете, лихі та верескаві,
владарювати кодлово над ним […]
І вам не ухилитися від ядер,
і ви не заховаєтесь ніде
від тих, у кого — з дерева і з надр!
— нерабська кров струмує і гуде.
Нерабська кров - ось умова українського майбутнього. Ця кров біжить судинами поезії, самої філософії буття Славка Чернілевського. Філософії, яка зухвало претендує на статус перетворювача нашого українського життя.
Вельмишановний пане Станіславе Болеславовичу! Доземний уклін Вам за шляхетну підтримку діяльності Національної спілки кінематографістів України! Кожен Ваш виступ перед поважною кіноспільнотою та тисячами шанувальників кінематографії є потужною інформаційною течією етичних та естетичних цінностей. Ваші теоретичні знання та практичні уміння виставляють Вас в перші ряди українських та європейських енциклопедистів та інтелектуалів.
Станіслав Болеславович Чернілевський (6 липня 1950, Жван, Мурованокуриловецький район, Вінницька область) — український поет, кінорежисер сценарист, педагог, режисер кінодубляжів українською мовою. Заслужений діяч мистецтв України.
«Я народився поміж двох річок — невеличкою річкою Жван з її мілинами та глибинами й могутнім і тихим Дністром з його вирами та потужною течією — так поетично починає розповідь про себе сучасний український письменник Станіслав Болеславович Чернілевський. — Може, через те я так люблю водночас і найтонші, найдрібніші порухи й великі, могутні рухи.
Десь у четвертому класі я зіграв на сцені першу роль — хлопчика, що вкрав на колгоспному полі огірки, а мама його присовістила, і він, каючись, відніс їх назад.
Береги Дністра, де я жив, були райськи благодатними: там росли колгоспні груші, яблука, сливи, абрикоси, виноград. Там були баштани. Природно, що поночі ми, хлопчаки, ватагою пробиралися ярами й цупили кавуни та дині або ж огірки й помідори, поки сторож не гнався за нами. У житті було не так, як на сцені, але що дивно: обидві ролі я грав по-дитячому щиро й самовіддано.
Правди є різні, а істина одна. Як і одне дитинство на все життя. Воно завжди — щастя. Може, єдине щастя в житті. Найдорожче. Як матір».
Національна спілка кінематографістів України вітає Вас, Станіславе Болеславовичу, з днем народження! Бажаємо міцного здоров'я, гарного настрою, талановитих послідовників сучасної плеяди творців української культури та мистецтва!