Микола Вінграновський і Олександр Довженко. І кіно
09.11.2016
7 листопада 2016 року поету, кінорежисеру, актору Миколі Вінграновському виповнилося б 80 років. Подаємо фрагменти статті Сергія Тримбача «Я плачу сліпими сльозами…» («Україна молода», 26 серпня 2004 року) про Миколу Вінграновського і Олександра Довженка.
Сергій Тримбач,
...Великі поети мають свою долю, одначе тільки у тому разі, коли знаходять своє місце в традиції. У випадку Вінграновського вона мала ймення Довженка – і це було цілковите попадання: валентність учителя й учня багато в чому збігалися (...)
У мемуарному нарисі «Рік з Довженком» він описує, як повернувся – додому, на рідну Миколаївщину – із вступних іспитів з перемогою, і батько довго розглядав документ, що сповіщав про прийняття до вузу. Його вразило «надруковане на машинці «державними літерами» його прізвище» (...).
Першокурсник Вінграновський ще не встиг набрати студентської ходи, як його викликали до ректора. А там сидів Довженко, котрому хтось порадив подивитися на незвичайного хлопця з південних степів. Досвідчене режисерське око одразу узріло балетки з підв’язаними дротом підметками, голодний блиск очей... Розпитав про батьків і коней у колгоспі... А потім попросив прочитати щось із того, що читалось на вступних екзаменах. Микола прочитав розділ із Шевченкових «Гайдамаків» – «Гонту в Умані». Одразу потому Довженко «рвучко встав, упала на підлогу з дивана його палиця, встав і враз зміненим, різким, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в кіноінститут».
Отак він опинився у ВДІКу, на курсі, де вже вчилися Ролан Сергієнко і Лариса Шепітько з України, грузин Отар Іоселіані, узбек Латіф Файзієв та інші майбутні знаменитості. Довженко, поза всяким сумнівом, мав педагогічний хист – він виявлявся хоча б у здатності почути, вгадати талант. Ну а юного скіфа з Миколаївщини він просто взяв під свій патронат. Миколу двічі на тиждень запрошували додому, на Кутузовський проспект. Уже перші відвідини вразили його – і красою Довженкової дружини Юлії Солнцевої, і складом гостей. Суцільні тобі знаменитості – Дмитро Шостакович, чия музика багато що визначила у світовій культурі ХХ століття, Іван Козловський – співак, голосиста душа українства, видатний літератор Віктор Шкловський, суперактор Борис Ліванов, турецький класик Назим Хікмет...
«Але що найголовніше мені сподобалось у квартирі Довженка – це телевізор. Біля телевізора Довженко мене й посадив...» Деталь, про яку не згадує жоден мемуарист. Деталь, котра багато про що говорить. І про чесність спогадів – інший, звичайно, ні за що не признався б у тому, що не Шостакович чи Козловський, а телеящик привернув найбільшу увагу. Але ж так і було – технічні винаходи сприймалися тоді як щось приголомшливе – особливо провінціалами.
У спогадах є й такий епізод. Довженко читає своєму студентові кіноповість «Зачарована Десна». Що запитує по прочитанні Вінграновський? Ніколи не вгадаєте. «А хто це написав?» Коментар такий: «У школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене – було і є щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав: «Ви письменник?» – Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно» (...).
Учитель помер у листопаді 56-го, його – всупереч заповіту – поховали у Москві. Пригадую, як боровся Микола Степанович за те, аби прах Довженка перенесли до Києва ювілейного 94-го року. Ми не послухали, не знали, як розлучити митця і його дружину, Солнцеву. Тепер тільки заходжуємось знову.
А Вінграновський закінчує ВДІК (що цікаво, Довженків курс забрав собі Михайло Чіаурелі, підлуватий, хоча й не бездарний співець Сталіна) й отримує призначення на Київську кіностудію, яку пойменовано віднедавна іменем його вчителя. 1961 року він та його побратим Ролан Сергієнко рушають до української столиці.
Зійшовши на вокзалі, одразу закрутили головами: звідусіль було видно афіші фільму «Повість полум’яних літ», що якраз виходив у прокат. І скрізь – обличчя Вінграновського. Так, бо саме він виконав головну роль у стрічці, поставленій уже по смерті Довженка його дружиною Юлією Солнцевою. Єдина, на мій погляд, достойна постановка сценарію видатного кіномитця, про що свідчить, зокрема, і приз за режисуру Каннського кінофестивалю. Й Вінграновський із своїм степовим скіфським профілем, із своєю романтичною харизмою цілком підходив для цієї ролі...
Фільм, до речі, мав успіх не тільки в Каннах, його показували в багатьох країнах, звідки на студію «Мосфільм», як пригадував сам виконавець ролі Івана Орлюка, «від тамтешніх закордонних дівчат йшли листи і фотографії на предмет познайомитися. Чи пустили б мене до них, – меланхолійно додає Вінграновський, – питання проблематичне, але якби вони зараз завітали до мене в Київ, ну хоча б кількатеро, то було б непогано: я водив би їх уночі до Дніпра купатися...»
Так би воно й було, можна не сумніватися. Тільки хто ж тоді впускав і випускав «за бугор» просто так? То ж поки що двоє вчорашніх студентів «почиргикали до центрального входу на кіностудію».
«У відділі кадрів нас прийняли поштиво і зарахували до штату. Але не як режисерів-постановників, а як помічників режисера третьої категорії з відповідною платнею – щось на зразок платні двірника. А ми ж то думали!»
Така була тоді практика – мусили починати з нижчої професійної сходинки. З неї і почався шлях Миколи Вінграновського у мистецтво, в поезію. Світ належало ще завоювати...
Сам Вінграновський враження від початку роботи на кіностудії імені Довженка відтворював так: «Режисери-постановники на Київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря і не могли те повітря із себе видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були – наче оббиті міддю! (...) А от прийшляки з Росії поводились – ніби вони маршали Жукови! І на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! (...) Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом Сергієнком. Але після грандіозного успіху «Повісті полум’яних літ» всі вони разом були для мене “по барабану”».
Зрештою, він і сам був «прийшляком», адже до того в Києві практично не жив. Мусив обживатися. У недавнього ВДIКівця були грандіозні, наполеонівські плани. Разом із Роланом Сергієнком написано сценарій «Світ без війни». Для затвердження його належало послати до Москви – звісно, російською мовою. Хто перекладе? Хтось із редакторів. Тоді вони були у фаворі – ідеологічна влада, вона ж цензура тут-таки, на робочому місці.
«Їх боялися всі, – згадував Вінграновський, – і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо не тим пахнеш», – сказав мені якось мій товариш-сценарист. Від директора кіностудії – «кадра», присланого з Москви, – до режисерів, операторів, художників, костюмерів, гримерів та коханих моїх редактрис – всі, ну повально усі спілкувалися відомо якою мовою. Відчуваючи шкірою на собі їхню мовну спесивість, що була, зрештою, нічим іншим, як їхньою власною меншовартістю, я тоді написав вірша...»
Вірш називається «Її ім’я». Йдеться про Батьківщину, про Україну. Публіцистичний темперамент поета тут випліскується з берегів. Звернення до всіх отих кирпогнучкошиєнків:
Це ім’я для вас лиш територія
Від колиски і до крематорія!
В цьому імені ви днюєте й ночуєте,
І для вас воно пшениця, порося...
Я ще назову його, ви чуєте?
Я ще потрясу ним всіх і вся! (...)
Друже, товариство моє чисте!
В нас роботи з літа до зими.
Так вже склалось: все життя плямисте,
Так уже випростуємось ми!
Вони тоді і справді випростувались – і їхня боротьба за людську гідність була нерозривно пов’язаною з боротьбою за гідність національну.
На фото: Микола Вінграновський, Олександр Довженко
Далі буде
Сергій Тримбач