Сергій Тримбач про передачу Спілчанської влади
12.11.2016
«Тримбач, опісля звільнення його з посади голови Спілки кінематографістів, ходить чорний увесь, схуд, занепав просто...»
Сьогодні в моєму рідному Інституті мистецтвознавства[, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України] мені оповіли, що про мене розказують. От, мовляв, скинули його з крісла, і він тепер чорний ходить, страшенно переживає, схуд і змарнів... (Хто не знає – на останньому З’їзді Спілки кінематографістів я склав повноваження голови, новим очільником обрано кінорежисера Тараса Ткаченка).
Прийшов додому і одразу зважився: ніц, ті самі 94 кг. Чорний? Порівняйте два фото різного часу – нічого такого. Переживаю з того, що позбавлений спілчанського «трону»? Швидше навпаки – почуваю полегшення.
Звідки ж такі розмови? (Звісно, це якісь епізоди, а все ж...) Вони від того, що є люди, яким важко уявити, що хтось може не тільки не чіплятись за крісло (не бо’зна яке й начальственне, до речі), а навпаки – прагнутиме його у передбачений спілчанською конституцією (статутом) термін передати іншій людині, та ще й молодшій (нагадаю ще раз – Тарасу Ткаченку 40 літ, себто він годиться мені в сини). Останнє є принциповим – треба передавати, поступово, плавно, владу новим поколінням. Власне, це і відбувається в країні загалом – прем’єр-міністру 36 років, президенту – 50 і так далі.
Мені страшенно не подобається, коли чую від старших таке собі бурчання-сичання щодо молодших (як і в зворотному напрямі). 2 роки тому був у Польщі в складі невеликої делегації, зустрічалися з аксакалами: Анджеєм Вайдою, Кшиштофом Зануссі, Єжи Гофманом. Всі вони говорили з великою симпатією про молодих. Та й власне наші класики – Кіра Муратова, Лариса Кадочникова, Роман Балаян про молодих – тільки з надією і симпатією. Нормальний інстинкт: якщо ти думаєш про завтрашній день, значить розраховуєш на молодших, на дітей і онуків.
Відтак прошу не турбуватись про моє здоров’я – все гаразд. І я ще деякий час лишатимусь у Спілці – передусім для того, аби в ній голосніше зазвучали молоді голоси. Тоді, до речі, й старші почуються молодшими. Кінематографісти мусять бути нормальною сім’єю, де поруч крокують старші й молодші...
P.S. До речі, уперше в історії Спілки кінематографістів України передача влади відбулася у мирний, абсолютно безконфліктний спосіб. До прикладу, мій попередник, режисер Борис Савченко, 4 роки судився зі мною і Спілкою, вимагаючи поновити його на посаді. Нині опісля З’їзду відбувся Пленум правління, на якому я привітав Тараса Ткаченка, потому на екрані з’явилися фінальні кадри «Пропалої грамоти», запорозький марш і нестримний рух вершника на коні, і напутній голос Івана Миколайчука «Людям служи!». А ще далі я вручив новому голові непропалу і незнищенну Грамоту Спілки, на якій викарбуваний наказ спілчан: «Людям кіно служи, Спілку бережи!»...
Отаке, як любила фіналізувати свої оповідки моя тітка Галина Павлівна, проста собі і мудра сільська вчителька.
Сергій Тримбач