НА БЕРЛІНАЛЕ ПОКАЖУТЬ СТРІЧКУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЖИСЕРКИ МАРИСІ НІКІТЮК «КОЛИ ПАДАЮТЬ ДЕРЕВА»
20.02.2018
Берлінський кінофестиваль набрав ходи, щодня у багатьох кінозалах — покази конкурсних і позаконкурсних фільмів із десятків країн.
Пізно ввечері 20 лютого (в Києві буде вже практично північ) у рамках програми Panorama — світова прем’єра фільму «Коли падають дерева» молодої української сценаристки та режисера Марисі Нікітюк.
Напередодні, у понеділок, усі бажаючі могли поспілкуватися з автором фільму. Крім того, відбулося прийняття гостей, яких, утім, чекають і кожного дня на Українському стенді, що працює на Європейському кіноринку.
Там відбуваються зустрічі, завданням яких є передусім налагодження ділових стосунків із зарубіжними партнерами. Власне, саме з таких стосунків і починалася історія фільму Нікітюк — на фестивалях.
Нуль, помножений на нуль
Програму фестивального вівторка відкриває фільм відомого американського режисера Гаса ван Сента «Не хвилюйся, він пішки далеко не піде».
Потiм — іранська картина під інтригуючою (для іранців) назвою «Свиня».
Назва американської картини у чомусь символічна: якщо складати враження про сучасне кіно за конкурсними показами — воно посувається уперед неквапом, часто озираючись навсібіч, а то й просто назад.
Скажімо, фільм «Єва» 60-річного французького режисера Бенуа Жако. У головній ролі — Ізабель Юпер, яка, скажу одразу, за точним визначенням одного з критиків, рухається тут на автопілоті.
Інакше кажучи, відпрацьовує звичний для себе образ стерви. Все починається з того, що молодий літератор Бертран (Гаспар Ільє) викрадає і привласнює п’єсу, комедію, яка має великий успіх. Тільки ж треба рухатись далі, а як, на якому паливі?
Бертран стикається з Євою, повією, високим аристократом низького жанру. О, тут є матеріал для чергового сценічного шлягеру.
Тільки ж бездарний драматург погано орієнтується в законах людської поведінки. Відтак повне фіаско.
«Хто це такий?» — запитують у Єви, перед якою зненацька постав той самий Бертран. Відповідь: «Ніхто». Стерла в порошок, тільки кого?
Нуль помножили на нуль — воно й вийшло. «Глибока» думка. Загадково одне: як такі фільми потрапляють на конкурс фестивалю такого рівня?
На такому тлі фільм «Довлатов» російського режисера Олексія Германа-молодшого виглядає набагато сильніше.
Герой стрічки — письменник, який колись виїхав із СРСР і тільки пiсля смерті, уже у пострадянські часи, став відомим і навіть доволі популярним у себе на Батьківщині.
Кілька днів листопада 1971-го, які закінчуються черговою річницею Великої жовтневої (у ті часи це називалось так) революції.
Журналіст багатотиражки Сергій Довлатов (у цій ролі сербський актор Мілан Маріч) намагається виконати завдання редакції.
Ось, скажімо, спускають на воду новий корабель, його прийшли привітати класики російської літератури Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Лев Толстой, Федір Достоєвський. Журналіст бере у них інтерв’ю.
Усі вони висловлюють щире захоплення успіхами радянської влади: стільки нових будов, і гуманізм, гуманізм на марші...
Довлатов усю цю картинку й відтворює, разом з класиками. Одначе редакторка газети матеріалом незадоволена: чорна іронія виходить, ось так. Чорна, а треба писати, щоби світло було.
Тодішня журналістика уся на цьому принципі вибудовувалася: ми будуємо нове життя, світле, радісне життя. Хто думає інакше, той «отщєпєнєц» і навіть «класовий ворог».
Композиційно стрічку вибудувано, як хроніку кількох днів, якоїсь стрункої оповіді немає. Зате є інше — система (про яку з такою ностальгією згадує нині чимало росіян), вибудувана на пригніченні, придушенні особистого.
«Яка мужність потрібна, — говорить у фільмі одна із приятельок героя, — аби лишатися ніким i водночас бути собою».
Справді, парадокс тодішнього часу: душили, а люди лишалися самими собою. Не всі й далеко не завжди, але ж лишалися!
Як Кан сканував наше кіно
На прес-конференції Олексій Герман-молодший сумував: «За що їх так? Довлатов, Бродський (знаменитий поет так само один із персонажів стрічки) зовсім не були дисидентами, вони просто хотіли писати те, чого їх душа прагнула. А влада їх вигнала обох з Радянського Союзу...»
«Я захоплююсь тим часом, — продовжував режисер, — тими людьми, їх відданістю професії. Я ось, — вже зовсім запечалився Герман, — не такий. Я б злякався і 15-ти відсотків проблем, з якими вони стикалися. То час міцних зв’язків, щирих стосунків, мистецтва, яке не заради грошей, а щоби мистецтво творити. В російському мистецтві це був останній великий сплеск... Нині багато талантів, але їх усе ж значно менше, аніж у ті часи».
Судячи з усього, так воно не тільки в Росії. У Німеччині, до прикладу. Конкурсний фільм «Транзит» 57-річного німця Крістіана Петцольда, улюбленця Берлінале («Срібний ведмідь» 2012-го), зроблений професійно.
Історія Георга (Франц Роговський), який опиняється в Марселі під прізвищем письменника Вейделя.
Усілякі загадкові метаморфози, жінка, що виникає в житті героя і надає прискорення його долі.
Відчувається міцна літературна основа, картину зроблено за романом Анни Зегерс. Одначе це не фестивальне кіно, адже останнє передбачає хоча би дрібку прориву за видиме, нової енергетики.
Йдучи на картину «Молитва» 51-річного француза Кедріка Кана, я чекав чогось справді проривного. У 1990-ті Кан подавав великі надії, його фільми охоче брали в Каннах і Берліні. Дивимося.
Історія 22-річного Тома (Ентоні Байон), який загруз у гріхах (серед яких і наркотики). Побитий життям, він рятується у такій собі комуні, що отаборилась у горах і жорстко контролює поведінку кожного зi своїх членів.
Католицький священик спрямовує їх на шлях до Бога — і Том, попри спротив і психічні зриви, той шлях знаходить. https://promogirl.ch
Остаточна впевненість у цьому приходить до нього у горах, коли він, заблукавши і діставши важку травму ноги, всю ніч щиро молиться, а на ранок стається диво — нога цілком здорова.
І юнак повертається до звичайного життя — очищеним і просвітленим.
Чомусь ця картина нагадала мені стару українську картину «Прапори на вежах». Про те, як безпритульники наверталися, у 1930-ті, до нового життя в колонії, якою керував педагог Антон Макаренко.
Майже те саме виходить і у Кана — ніби він сканував тодішню драматургійну і світоглядну модель. Жартую, звичайно. Одначе, знов-таки, сумно дивитися таке безнадійно архаїчне кіно. На фестивалі! В Берліні!
Автор тексту - Сергій Тримбач;
Джерело: Україна молода.