ВЕДМЕЖИЙ ФІНАЛ
24.02.2018
Останні два дні – відчутний енергетичний спад фестивалю. Чимало журналістів і критиків уже й роз”їхались, все своє побачили і відкоментували. У п”ятницю – останній фестивальний робочий день, субота загалом відпочинкова (хоча фільми публіці ще показують). Увечері – звична церемонія закриття і вручення призів, „золотого” (він один) і „срібних” (їх багато) ведмедів.
З програми п”ятниці виокремлю фільм „Ага” 40-річного болгарського режисера Мілко Лазарова (це його усього лишень друга повнометражна картина; прем”єрний показ першої відбувся п”ять літ тому на Венеційському кінофестивалі). Як це не дивно, житель південних широт, болгарин, поставив фільм про мешканців далекої Півночі, його героями є двоє якутів похилого віку. Утім, може й не дивно, адже вочевидь прикладом слугувала класична стрічка „Нанук з півночі”, знята Робертом Флаерті в канадській Арктиці методом тривалого спостереження. Тому фільмові скоро виповниться вже сто літ (знята 1922-го), але вона жива, її навіть можна передивитись, натиснувши кілька клавіш у комп”ютері.
Лазоров так само працює в режимі прямого спостереження, одначе стрічка його ігрова, в основі сценарій, а в головній ролі знявся професійний актор, артист Якутського театру Міхаіл Апросімов. Його партнеркою, щоправда, є непрофесійна жінка, Феодосія Іванова. Принаймні, саме так поінформував мене болгарський кінознавець Божидар Манов, одразу по закінченні показу. І поставив мене проти камери Болгарського телебачення. Я щиро привітав болгарський кінематограф з успішною роботою – дай-то, Боже! Рекомендую, до речі, Одеському кінофестивалю стрічку болгарського режисера...
Нанук і Седна живуть собі-поживають посеред зими і снігів. Крім них тільки вірний пес, який ентузіастично тягає за собою сани. Нанук (ім”я як у Флаерті) рибу ловить, лід добуває, а одного разу приніс цілий комір хутряний –сам по собі трапився. А Седну точить болячка... Вечорами вони говорять про свою дочку Агу, про свої мріяння ще юнацькі, про сни... А потім Седна помирає. Нанук, виплакавшись, ховає її в такий собі сніговий склеп. І рушає до дочки, тієї самої Аги. Довго-довго долає снігову пустелю на авто, поки не добувся до якогось видобувного кар”єра. Дочка, тільки-но побачивши батька, про все здогадалася. А потім вони обидва піднімають голови і дивляться в небо, де витає вільно душа Седни. І – зворотний план: з тих самих небес на землю дивиться сама Седна, такий народжується смисл. Надвиразний, надприродний – душі відлітають, і лишаються при землі.
Як не дивно, а болгарський (спільно з Францією і ФРН) фільм не потрапив у конкурсну програму – він поза конкурсом. Дуже дивно, особливо якщо зважити, що у конкурсі було три-чотири фільми просто ординарного, посереднього рівня. Честные отзывы casino x от реальных игроков.
У п”ятницю показали й фільм „Лице” 44-річної польської режисерки Малгожати Шумовської. Три роки її спіткав успіх з картиною „Тіло” саме на Берлінале – „Срібний ведмідь” за кращу режисуру. Цього разу успіх може і повторитися: справді сильна картина, з елементами гротеску щодо нинішніх поляків і Польщі. До речі, деякі мотиви поєднують польський фільм і роботу нашої Марисі Нікітюк „Коли падають дерева” – передусім у відтворенні провінції, її рівня культури, її моралі. Одначе у Марисі більше оптимізму щодо українців, у Малгожати – менше.
Отже, чекаємо вердикту журі (а власне їх кілька).
Сергій Тримбач (Берлін, спеціально для сайту НСКУ)