Анна Паленчук: Українське кіно треба ставити на індустріальний потік
09.03.2015
Продюсер Анна Паленчук, що стала кінодистриб’ютором україно-турецької стрічки «Люби мене» (у вітчизняному прокаті з 26 лютого), розповіла «Cinematic Cocktail» про особливості співпраці з іноземними партнерами, роботу над стрічками «Істальгія» та «Наша Надія» та складнощі прокату вітчизняного кіно.
Дар’я Борисова, «Cinematic Cocktail»
Ви давно працюєте із західноєвропейським ринком, український тільки нещодавно почали освоювати, чим він інший?
Перш за все треба сказати, що ми зробили перший ко-продуційний фільм між Україною, Сербією та Німеччиною, «Істальгія», що вийшов на екрани в 2012 році. Звичайно після того, як ми три роки працювали з німцями, ми зіткнулися з багатьма, можна сказати, неточностями, в яких ми тут звикли працювати, і для нас нормальним є те, що в принципі для пересічного європейця, є абсолютно ненормальним. Наприклад, у Німеччині треба реально відповідати на листи, хоча у нас, знаєте, деякі люди отримують листи поштою і навіть не відписуються, типу: «Так, дякую, отримала!». Ну, тобто це ділова етика.
На європейських фестивалях та кіноринках ще років п’ять тому не дуже охоче зустрічали українських продюсерів, бо їх повністю асоціювали з російськими колегами, які дозволяли собі «російські ігри» на європейському ринку. І через те, що нас плутали і думали, що ми одна країна, було дуже важко знайти людей, які б тебе не тільки чули у Європі, а і хотіли ще з тобою працювати.
Коли ми робили «Істальгію», було важливо, щоб ми всі наші домовленості з європейцями виконали. І дуже часто наперекір деяким грошам чи наперекір певним обставинам, які для нас були б важливими, все ж таки намагалися виконати всі ці домовленості, так щоб їх не підвести, так щоб вони не сказали у своїй Європі, що якісь там українські панночки, знаєте, не дуже чемно себе поводять, обдурюють та обманюють. Дуже важливо розмовляти з європейцями тією мовою, якою вони звикли розмовляти протягом 50 останніх років. І ми нову мову для них ніяк не можемо вигадати.
Хочу зазначити, що на початку лютого була на кіноринку Берлінського кінофестивалю. Сказати, що всі нас готові обіймати і співчувати?! Ні, так сказати не можна. Нам треба продовжувати робити те, що ми робимо. Треба кіноіндустрію поставити у нашій країні «на потік». Щоб у нас було кіно за кіном, фестиваль за фестивалем, реліз за релізом, щоби бокс-офіси українських фільмів (збори від фільмів) ставали все більші та більші. І тільки тоді, коли ми доведемо, що в українських реаліях ми можемо робити той продукт, який буде у нас користуватись попитом, в тих самих реаліях, тоді воно почне користуватись попитом не лише в Україні.
На початку поточного року Держкіно ініціювало зміни до закону про кінематографію. В рамках змін до закону планується введення своєрідної системи оподаткування на розвиток українського кінематографу. Чи є доцільними такі реформи на вашу думку?
Я не входжу ні в які ради при Держкіно, і не ходжу ні на які засідання. Я думаю, що продюсер є незалежна персона, яка може взяти сьогодні гроші у Держкіно, а завтра гроші у якогось інвестора, а післязавтра у свої власній кишені.
Я вам хочу сказати, що такі податки є у деяких країнах, наприклад, збір у фонд CNC (Національного центру кінематографії – НСКУ). Це французький фонд, який займається розвитком французького кінематографа. Цей податок він у них є з будь-якого квитка в кінотеатр. Звичайно за системою єдиного (електронного – НСКУ) квитка це можливо робити. В умовах України ми, в принципі, ніколи не можемо проконтролювати скільки квитків реально було продано у кінотеатрі, у нас такої системи немає.
Мені здається, чим більше ми обкладаємо податками ту чи іншу сферу, тим більше буде знайдено шляхів аби їх менше платити. Це не позитивна тенденція.
Для цього треба реформувати Держкіно у громадський фонд, як CNC та інші фонди у Європі. Коли це не державні гроші, коли це публічні гроші.
Я не думаю, що тільки цей збір може покращити нашу кіноіндустрію. Це має бути комплекс заходів, таких реформістських. Треба щоб Україна увійшла у європейські фонди, такі як, наприклад, Eurimages. Там де є вже Грузія два роки і Росія. Грузія завдяки Eurimages отримує набагато більше грошей, ніж ми. Чи долучилась до програми MEDIA.
Ми декларуємо, що хочемо увійти у Європейський Союз, але стосовно кінематографії ми ще у радянських часах знаходимось, тому що ми не інтегровані ні в які об’єднання, які є у Європі.
Ви вже цікавились бокс-офісом «Люби мене»?
Так, ви знаєте, більше ніж 120000 гривень.
Ви задоволені цією цифрою?
Зараз, так. Тому що це перший уїк-енд, тому що ми не можемо конкурувати з блокбастерами, у нас не така рекламна кампанія. Ми завдячуємо нашим інформаційним партнерам, дуже багато людей заходять у «Фуршет» і бачать рекламу на касі стосовно нашого фільму. Один мій колега пошуткував: «А, так, Аня треба було всю цю кашу заварити із гречкою, аби жінки у черзі до каси почали обговорювати українське кіно завдяки тому що флаєра лежать».
Два роки тому ви продюсували «Істальгію», чи потішив вас тоді вітчизняний ринок?
Зовсім не потішив. «Істальгія» вийшла на 30 копіях, і зібрала 50 тисяч, на відміну від «Люби мене», що вийшов на 54 копіях і зібрав 120 тисяч за перший уїк-енд, тобто позитивна тенденція очевидна.
«Істальгія» «прокаталась» не просто у прокаті, вона «прокаталась» міжнародними фестивалями! І тільки у Німеччині ми мали три нагороди, які відзначили «Істальгію» з точки зору продюсування. Наприклад First Steps Awards.
Маючи ці нагороди у кишені, можна запросто знайти роботу у Німеччині, там є певне визнання серед колег, певних професійних здобутків. Але можете бути спокійною: ніхто з нас у Німеччині роботу шукати не буде, тому що хочеться відроджувати власне кіно.
Для України криза стабільне явище, але все ж таки наразі фінансове здоров’я погіршилось ще більше. Чи ініціюєте ви зараз якісь проекти?
Так, після зустрічі з вами я маю зустрітись з молодим талановитим режисером, Сашею Ратієм (переможець фестивалю «Молодість» 2013 року – Д.Б.).
Коли, я побачила його останню короткометражу «Прості речі», зрозуміла – це інтернаціональне кіно. Він молода талановита людина… Це буде романтична комедія, яку ми плануємо випустити до 14 лютого майбутнього року.
Ви також займаєтесь дистрибуцією, розкажіть про цей аспект вашої діяльності.
«Люби мене» у нас зараз в дистрибуції. Розумієте, така в нас ситуація: кіно треба ставити на індустріальний потік в кінотеатрах. Наші дистриб’ютори не дуже охоче беруть українське кіно, з ним треба возитись, його треба любити.
За командою, що створювала «Люби мене», ми спостерігали від самого пітчингу, і коли ми сказали: «Так, ми спробуємо бути вашими дистриб’юторами», я зловила себе на думці, що «Люби мене» «наше» кіно, хоча я не розробляла сценарій, але я настільки полюбила цей фільм, що це вже і моє кіно теж.
Потім ми хочемо пускати «Мою русалку, мою Лореляй» Нани Джорджадзе. Й інші українські картини поставити «на потік».
На ваш погляд вам є чим пишатись?
Знаєте, коли ми зробили фільм «Наша Надія» із режисером Володимиром Тихим. В якийсь час я зрозуміла, ми не можемо «волонтьоріть», десь у госпіталях… Ми зрозуміли, що треба зробите кіно, яке розповідає про сучасну Україну. Надія Савченко є найбільш резонансною людиною. Ми проїхали по 14 українським містам і збирали зали. Показуючи ці фільми, ми розуміли, що у людей клепки змінювалися.
Коли ми робили «Тиждень українського кіно на підтримку Сенцова», ми показували два фільми: «Іван Сила » та «Трубач», і дали 200 квиточків переселенцям. Всіх хто відвідував показ, ми заохочували приносити іграшки для діточок, переселених з окупованих територій. І коли біля нас скупчився натовп людей, які принесли іграшки, одяг, хтось приніс цукерки, стільки всього принесли, я думала зараз лази будуть розвантажуватись. Сім’ї позв’язувались, і я бачила, що одні люди починають допомагати іншим.
Зараз ми думаємо випускати книжку оповідань Сенцова, ця копієчка буде на рахунок Олега іти. Ми зробили тиждень кіно на підтримку Олега в Грузії. Грузини нас так підтримують, що це щось страшне! Вони нам такі браття!
Резюмуючи моє інтерв’ю, треба щоб глядач полюбив наше кіно, тому що якщо він не буде його любити і не буде дивитись, все що ми робимо - то є марно. Для себе кіно робити не можна, це я вважаю, злочин. Кіно потрібно робити для глядача.
Дар’я Борисова, «Cinematic Cocktail», 7 березня 2015 року