Віталік
16.07.2015
Сьогодні – річниця смерті Віталія Лінецького. Спеціально для Cultprostir Олег Вергеліс згадав артиста та поспілкувався з його дружиною Наталею Лінецькою.
Інформаційні сайти зафіксували трагедію сухо, неупереджено: загинув о шостій ранку 16 липня 2014 року. На Куренівці, біля Кирилівської церкви. Упав з парапету на бетонні сходинки підземного переходу. А люди, котрі близько знали й любили його, як і раніше, говорять емоційно: «Сльози не висохли, свідомість не змирилася».
Віталію Лінецькому було 42 роки. Грав – натхненно. Іноді – геніально. На ньому тримався репертуар Театру драми й комедії на Лівому березі. «Войцек», «26 кімнат», «Кепка з карасями», «Море, ніч, свічки». Вітчизняний кінематограф і телебачення постійно полювали за ним, затягуючи в тенета мелодрам, психодрам, детективів – він був артистом поза амплуа. І, природно, поза усілякими званнями, регаліями. Так і не дослужився до титулів. Був і лишився – Віталіком. Чоловіком-хлопчиком, без віку. Видатним актором без жанрових обмежень.
Весь цей чорний важкий рік – без нього – раз у раз про нього ж згадуєш.
Буквально днями у кав’ярні в Пасажі слухав емоційну розповідь Дмитра Богомазова. Про те, що Віталік, подібно до Бучми або Ступки, ніс у собі й у своїх героях якийсь стан «безперервності» внутрішнього життя, бездонності внутрішнього людського мерехтіння. Дмитро згадував, як чудово Віталік репетирував і грав Автора у виставі «Кепка з карасями» (остання сценічна робота Лінецького). Як інтуїтивно відчував необхідну дистанцію між світом сільських веселощів і територією філософської самотності міської людини.
Віталіку не завжди потрібно було щось пояснювати, він сам багато що відчував. До тієї або іншої ролі йшов і на дотик, і впевненою акторською ходою. Його колега Володимир Горянський нещодавно, під час запису однієї з телепрограм, розповідав про унікальні риси Лінецького як сценічного партнера. А разом вони зіграли ого-го! Віталік ніколи не пристосовувався до колеги, а відверто жив із ним в одному ритмі, перебував в одному повітрі, зчитуючи будь-які настрої сценічного партнера.
Про це ж каже і кінопродюсер Олег Кохан, якого Лінецький вразив на знімальному майданчику фільму Кіри Муратової «Одвічне повернення» (на фото – кадр з фільму). Віталік у химерному світі Муратової виявився одним із найближчих її родичів, розчинився у примхливих режисерських фантазіях та інтелектуальних комбінаціях.
Кінокамера любила його. Сцена притягувала його магнітом. Але доля, на жаль, підписала передчасний несправедливий вирок.
За рік, що минув, багато чого змінилося у житті його дружини – Наталі Лінецької. Раніше, у період її роботи у київському театрі «Браво», ми якось частіше спілкувалися. Сьогодні привід для розмови не радісний. У їхньому спільному житті з Віталіком були різні періоди – легкі, складні, романтичні, драматичні. Але зараз, коли вона поглядає з вікна своєї подільської квартири (з виглядом на Андріївську церкву), то, не маю сумнівів, згадує найясніші миті їхнього життя. Коли тільки-но сюди переїхали, коли облаштовували побут. Коли ще здавалося, що щастя загальних турбот та радощів буде нескінченним.
Важко у неї запитувати – про нього. Їй – ще важче відповідати.
Наталю, рік пролетів, як день. Що зараз на душі? Є усвідомлення цієї втрати як неминучої реальності?
Знаєш, не буду підбирати красивих слів, а просто скажу так, як відчуваю. Він для мене живий. От і все. У цьому немає ні пози, ні ліричного награшу. Є саме цей стан: він десь поруч. Він, можливо, ще прийде. Щодня – по-своєму – спілкуюся з ним. Це спілкування не уривається. Що б не відбувалося в нашому житті, внутрішній зв'язок із ним у мене завжди.
Якщо намалювати його портрет без епітетів та метафор, а суто простими словами, то які то будуть слова?
Так-так... Я зрозуміла твоє запитання. Він не від світу цього. Він постійно щось шукав. Він був дуже глибоким. Усередині нього було щось таке, що не можна було спіймати. І не кожен міг зрозуміти його характер, його настрій. У той же час він був справді простою щирою людиною. Відкритим, добрим. Без пози, без фанаберії всілякої. Добродушний, чуйний, альтруїст. Водночас – закритий. Не кожного впускав у свій світ. Однак був чуйним до цього світу.
Тобі доводилося від нього чути щось мрійливе: «От, хотів би зіграти...»?
Насправді, він багато зіграв. Помітного й значного. Можливо, не кожному акторові вдасться за довге життя зіграти те, що Віталік зіграв за своє – дуже коротке. Мріяв про Гамлета. Адже він грав Шекспіра. Пам'ятаєш його чудового Яго у виставі Юри Одинокого «Отелло»? І Гамлет вабив Віталіка здатністю й навіть жагою – до самоаналізу, до внутрішнього пошуку самого себе. Така жага була притаманна й самому Віталіку.
А він говорив на таку тему: мовляв, я актор певного амплуа, а режисери цього не розуміють?
Ні! Мені здається, він прекрасно усвідомлював, що особливих рамок амплуа його акторська природа не передбачає. Він же був однаково переконливий у комедії, у трагедії. Міг бути героєм, простаком – ким завгодно. У нас сьогодні люблять щодо деяких дуже суперечливих акторів казати – «геній». І багато хто навіть погоджується з цим. Але коли кажуть «геній» про Віталіка, то мені здається, що так воно і є. Це ж був дарунок від Бога. Це талант, якому не навчиш.
Ти бачила його останні роботи в театрі?
Так вийшло, що рік назад, незадовго до закриття театрального сезону, ми прийшли з його мамою на виставу «Кепка з карасями». Це була передостання вистава у його житті. Що мене схвилювало тоді? Мабуть, якась безвихідь і самотність – у такому стані перебував його герой. Можливо, у такому стані перебував і він сам.
Колеги Віталіка мені розповідали, що є нагода все-таки колись побачити останній фільм, у якому він знявся – «Гніздо горлиці». У нього ж там головна роль. Коли прем'єра?
Мені, на жаль, про це невідомо. Час від часу виникає інформація – мовляв, немає грошей на цей фільм або ж гроші є, але немає чогось іншого. Дай Боже, звичайно, щоб картина вийшла.
Що відрізняло його від інших людей – у цьому світі, у цьому місті?
Мені здавалося, що його душа була невловимою. От душі інших людей можна легко спіймати, навіть «привласнити». А його – ні! Він ніс у собі особливий настрій – невловимості у цьому світі. І, мені здається, що саме цей світ, як не намагався, так і не спіймав його.
Олег Вергеліс, Cultprostir, 16 липня 2015 року