Ада Роговцева: «Російський глядач тепер мені чужий»
28.09.2015
Ада Роговцева — про творчість і найбільше своє розчарування — так званих братів.
Олександр Єфимов, «День»
З Адою Миколаївною завжди можна знайти цікаву тему для розмови. Тим паче, журналісти шукають зустрічі з відомою актрисою, коли для того виникає інформаційний привід. Цього разу їх було декілька: скандал навколо її імені, який виник через погрози російської влади на адресу народної артистки СРСР через її послідовну проукраїнську позицію у війні Кремля проти України; театральний фестиваль у Коломиї, де вона перебувала у складі експертної групи; врешті, зйомки у фільмі Олександра Ітигілова «Казка старого мельника». І хоч я зустрівся з актрисою на знімальному майданчику, де вона грає Княгиню, перше запитання все-таки стосувалося Росії.
«ДЕ Я ТІЛЬКИ НЕ БУЛА В ТІЙ РОСІЇ!»
— Якщо підсумувати мою театральну діяльність і роботу в кіно, то виходить, що я пропрацювала в Росії шістдесят років, — каже Ада РОГОВЦЕВА, — але тепер я не буду там зніматися і не буду грати для російського глядача у виставах. Я не можу тепер до нього виходити бо він мені чужий, ворожо ставиться до мене, бо я представляю Україну. Взагалі, це дуже непроста ситуація, коли «рідні люди», яких ти любиш, раптом стають твоїми ворогами. Адже я об’їздила всю Росію — і Урал, і Сибір. Де я тільки не була в тій Росії!
— Схоже, ви попрощалися з країною, яку дуже багато українців через спотворення історії сприймали за свою Батьківщину?
— Цю сторінку мого життя тепер перегорнуто, але я не сприймаю це як особисту трагедію, а зможу більше послужити своїй країні. Я не страждаю від того, що не маю роботи в Україні. Зараз у мене зйомка, потім гратиму виставу в театральній майстерні «Сузір’я», а через кілька днів їду в Конотоп та Кіровоград, де проведу творчі вечори. Нещодавно повернулася з Коломиї (брала участь у театральному фестивалі «Коломийські представлення»), так що у мене дуже напружений графік. Шкода лише, що вік інколи нагадує про себе... Мені дуже хочеться вірити, що в Україні нарешті розпочнуться очевидні зміни на краще, у тому числі в культурі. І якщо не я, то мої діти й онуки зможуть нормально працювати на Батьківщині. Бо ще донедавна у наших акторів такої можливості не було.
— Однак ви як популярна актриса театру та кіно були щасливим винятком із цього правила...
— Та при цьому навіть я мала змогу відчути певні принизливі моменти становища українського актора. Пригадую, як напередодні зйомок у фільмі, де мала грати дружину героя Утьосова, мені запропонували мізерний гонорар, тоді як у Росії я завжди знімалася за високі гонорари. На той час я мала багато роботи й без того фільму, тож я відмовилася від участі в ньому. Не встигла доїхати додому, як мені вже зателефонували й вибачалися, сказали, що платитимуть як російській актрисі. Це я про те, що наші актори й досі перебувають у доволі принизливому становищі, адже навіть найталановитішим із них пропонують гонорари, в рази менші, аніж російським акторам. Бо в Україні існує ганебна практика платити своїм набагато менше. Це просто схоже на знущання! До всього ж, наших акторів беруть на другорядні ролі, тому ми не маємо яскравих, відомих широкому загалу імен, не маємо зірок. Тоді як Росія створює їх зі своїх акторів. Це відбувається не тому, що у нас не вистачає талантів, а через те, що нашим акторам не дають гідної роботи в кіно й досі. У нас, як казала Леся Українка, «треба вмерти, тоді Україна заплаче, заголосить за своїм дитям...» Мені особливо шкода старшого покоління акторів, які втратили молодість, так і не досягнувши того, що могли б досягнути на сцені, в кіно...
— Чи маєте зараз моральну підтримку від свої російських колег? Адже у вас багато друзів серед акторів Москви, Санкт-Петербурга...
— Практично ніхто не озивається, хіба що крім Лєночки Кореневої та Женечки Симонової. А інших начебто ніколи й не було... Хоча був час, коли телефонували Гафт та Джигарханян, але виразно відчувалася їхня обережність і стурбованість, щоб у них не було неприємностей і щоб їхня влада не зафіксувала контактів зі мною — «бандерівкою».
— Зараз існує велика спокуса звинувачувати в усьому зовнішніх ворогів...
— Коли ми сваримося між собою, то з цим якось ще можна розібратися, але коли держава нищить культуру, то це дуже сумно. Влада абсолютно байдужа до театру, не спонукає митців до творчості — ось у чому біда. На моє переконання, очолювати міністерства й відомства у всіх галузях мають люди, які працюють на ниві культури, які відвідують театри, філармонію, виставки. Такими мають бути державні мужі...
«МАБУТЬ, НЕ ОДНЕ ПОКОЛІННЯ МАЄ ЗМІНИТИСЯ, ПЕРШ НІЖ ЛЮДИ ПОЗБУДУТЬСЯ ВСІЄЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ОБЛУДИ»
— На нещодавньому пленумі НСТДУ Лесь Танюк сказав, що проводив моніторинг відвідування театрів народними депутатами і виявив, що з 450 народних обранців у театр ходять лише 16—20 осіб...
— Мені часто доводиться спілкуватися з різними людьми, і інколи мушу навіть стримувати себе, аби не виник конфлікт, настільки дивною, м’яко кажучи, буває позиція деяких співвітчизників. На жаль, зараз багато байдужих людей, яким все одно, хто буде у владі. З іншого боку, радянські часи так все змішали і перекрутили, що дуже важко бути самостійним, мати тверду позицію, яка ґрунтується на фактах, а не на міфах. Мене, наприклад, дивує молодь, яка навіть зараз сприймає комуністичні поняття. Мабуть, не одне покоління має пройти, перш ніж люди позбудуться всієї комуністичної облуди. Мій чотирирічний онук під час Майдану навчився вигукувати: «Банду геть!» і «Слава Україні!», а хто такий Ленін, він не знає і хотілося б, щоб і не знав....
— Чи ви бажали б, щоб ваші онуки були пов’язані з мистецтвом і продовжили театрально-кінематографічну династію?
— Як на мене, це добре, коли існують професійні династії. Мій старший онук Альоша закінчує операторський факультет, Даша поки що не визначилася з фахом, їй тільки п’ятнадцять років, а найменший Матвій, мабуть, стане політиком, бо дуже смішний у своїй дитячій заполітизованості. Зрештою, в будь-якому разі, нехай мої онуки будуть гарними людьми, це найголовніше. Із самого початку дітям треба закладати високу планку культури, щоби вони, коли виростуть, керувалися в житті високими морально-етичними категоріями, а не ставали «бидлом». Тож я думаю навіть не про те, ким будуть мої онуки, а якими вони будуть і які можливості матимуть, щоб реалізуватися у вибраній ними професії. Переконана: інтелігентній людині треба небагато: їй потрібні книжки, щоби здобути хорошу освіту, потрібен прожитковий мінімум, якого багато людей нині позбавлені. Інтелігентній людині не потрібні сумочки з крокодилової шкіри, і вона обійдеться без діамантів.
— Яке найбільше розчарування у вашому житті?
— Нинішній воєнний конфлікт на сході України, який не можна було собі навіть уявити. Росіяни, які весь час називали себе нашими «братами», нині не сприймають нас за людей, вони відмовляються бачити в українцях окремий, незалежний від них народ і суверенну країну. Колись на одному з російських телеканалів ведучий, думаючи, певно, що робить мені велику честь, назвав мене провідною російською актрисою. Я виправила його, сказавши, що завжди була українською актрисою, яка іноді працювала в Росії. Він ніяк не міг із цим погодитися, просто не сприймав серйозно таку заяву, тож я зупинила запис і пішла зі студії. До речі, на всіх зустрічах із російськими глядачами я завжди наголошувала, що я українська актриса і просила з повагою ставитися до моєї Батьківщини — України, на що вони зазвичай казали: «Да ну брось, ты же наша!» Яка я ваша?! Росіяни не можуть зрозуміти, що ми — різні, що можемо бути незалежними від них. Оце для мене найбільше розчарування.
— Треба було дуже хотіти, аби тебе обдурили, аби вірити у добрі, «братні» наміри росіян, які впродовж століть знущалися з України. Ви не їдете зараз у Росію не лише з етичних міркувань — як я розумію, існують побоювання, що звідти можна й не повернутися на Батьківщину?
— Звичайно. Знайомі юристи застерігають мене від поїздки туди, хоч я й сама туди не збираюся. Мені дуже не хотілося б на старості років опинитися в тюрмі, та ще й у російській...
Олександр Єфимов, «День», 25 вересня 2015 року, №174