Богдан Батрух: «Українці можуть бачити відсотків 95 з того, що виходить в прокат у світі»
09.01.2016
Власник найпотужнішої української кінодистриб’юторської компанії «B&H Film Distribution» Богдан Батрух стояв біля витоків вітчизняного кінопрокатного ринку. Про те, що було, що є сьогодні та чим заспокоїться серце українського кіноглядача він розповів виданню «VGL Cinema».
Олена Михайлова, «VGL Cinema»
Пане Богдане, можете пригадати, якою була ситуація на українському ринку кінопрокату на час створення компанії B&H?
Наша компанія на ринку з 1995 року. На той час в Україні працювали лише чотири кінотеатри: у Києві, Кіровограді, Хмельницькому та Чернівцях. В інших будівлях колишніх радянських кінотеатрів торгували меблями, одягом, предметами побуту. Тобто про ринок кінопрокату мова взагалі не йшла. Збори з прокату фільмів відповідали ситуації.
І незважаючи на такі великі ризики, ви вирішили зайнятися кінодистрибуцією саме в Україні…
Ризики трохи, звісно, лякали. Але в інших європейських країнах, наприклад у Польщі, кінопрокат в тому ж 95-му був доволі прибутковим бізнесом. На той час у Польщі працювали приблизно 300 кінотеатрів, і передумови були такими, що подібна ситуація повинна скластися і в Україні.
З яких цифр касових зборів ви починали?
Збори з прокату одного фільму були в межах 2—3 тис. доларів. Скажемо відверто, не вражаючі. Причому не мало значення, про яку картину йде мова. Пам’ятаю, найкасовішим фільмом був «Армагедон», він зібрав приблизно 12 тис. доларів. Для порівняння, у 2013 році «Аватар» заробив приблизно 7 млн доларів. Від 12 тис. до 7 млн — це великий прогрес.
Чи можна визначити точний рік, коли ситуація на вітчизняному кінопрокатному ринку докорінно змінилася?
Переламним був рік 97-й. У Києві тоді відкрився перший сучасний кінотеатр «Кінопалац», який мав більші обороти, ніж усі існуючи на той час українські кінотеатри. А їх в країні вже було 20. Саме в цьому році учасники українського кінопрокатного ринку вже почали розуміти, що треба переобладнувати старі кінотеатри, виводити їх на сучасний рівень, щоб глядач хотів йти в кіно, щоб йому це було цікаво. З тієї причини прокат пішов вгору.
А який вплив на кінопрокат мав рік минулий? Чи нам ще слід чекати наслідків політичних та економічних змін, які відбулися в країні?
Я вважаю, що зміни, які мали відбутися, вже відбулися. Насамперед вони стосувалися глядацької аудиторії. Ми вже не маємо прокату в Криму, в більшості кінотеатрів Донецької та Луганської областей. Це приблизно 12% глядачів України. При цьому, якщо порівняти результати 2013 та 2014 рр., загальна глядацька аудиторія країни зменшилась на 3%, а збори у гривневому еквіваленті збільшилися на 6%. І якби ми не втратили вказані території, глядацька аудиторія за цей період збільшилася би приблизно на 10%, а касові збори, у гривневому еквіваленті, — на 25%. Тобто на тій території, що зараз входить до українського кінопрокатного ринку, глядацька аудиторія виросла приблизно на 7%.
Чи можна сьогодні говорити про те, що в Україні існує розвинений ринок кінопрокату?
Ось дивіться. У 2013 році український прокатний ринок складав приблизно половину прокатного ринку Польщі: в Польщі приблизно 40 млн. глядачів, в Україні — приблизно 20. При цьому український ринок на цей же рік був більшим, ніж, наприклад, в Угорщині, а ринок Угорщини є цілком дозрілим. Тож робіть висновки.
Які чинники найбільше впливають на розвиток кінопрокатного ринку?
Є дві речі, що впливають на цей процес. З одного боку, це якість запропонованих для прокату фільмів, з іншого — платоспроможність людей.
Якщо говорити про локальне українське кіно, мені здається, слід вказувати ще інтерес до вітчизняного кінопродукту.
Інтерес не має жодного відношення до економіки. Інтерес до локального кінопродукту є постійним в усіх європейських країнах. Але ринок локального кіно там складає від 15 до 30 і навіть до 40 відсотків. Така ж ситуація повинна спостерігатися і в Україні. Інше питання, чи відповідає вітчизняний кінопродукт тому, що бажає бачити глядач у кінотеатрах.
Збори тих українських картин, які прокатувала ваша компанія, напевно, є наочним доказом того, що деякі фільми цьому чиннику цілком відповідають.
Проблема полягає в тому, що такого кінопродукту вкрай мало.
А чи потребує прокат вітчизняного фільму в Україні якогось особливого підходу з боку кінодистриб’ютора у порівнянні з прокатом російських, голлівудських та європейських картин?
І прокат польських успішних фільмів в Польщі, і прокат успішних російських фільмів в Росії, і прокат угорських успішних фільмів в Угорщині відрізняється від прокату фільмів голлівудських. Це обумовлено специфікою теми, сюжету, інших речей, які треба показати загальному глядачеві так, щоб він зрозумів: це саме те, що відповідає його запитанню, саме те, що йому буде цікаво подивитися.
А чи достатньо для прокатного успіху вітчизняного кіно дуже популярного зараз заклику «купуйте українське»?
Певно, що недостатньо. Дивіться, «Студія Квартал-95» не рекламує свої фільми як український продукт для України. Вони їх рекламують як цікаві фільми для того покоління, яке їх хоче бачити. Тому вони без проблем конкурують навіть із західним продуктом.
А як би ви оцінили перспективи прокату українського кіно на Заході? Чи чекає на нього західний глядач — не лише фестивальний, а масовий?
Масовий глядач не чекає і на російське кіно за межами Росії. Масовий глядач не чекає і на польське кіно за межами Польщі. Масовий глядач не чекає і на німецьке кіно за межами Німеччини. Масовий глядач трішки чекає на французьке кіно за межами Франції, і, можливо, ще трошки більше на англійське кіно за межами Англії. Але на українське кіно немає жодного запиту. Єдиний варіант — створювати копродукцию, і тоді в країнах, що залучені до створення фільму, він теоретично може мати прокат.
Сьогодні для кінодистриб’ютора прокат українського фільму — вже бізнес чи все ще меценатство?
Якби ми прокатували фільми «95-го кварталу», то це був би бізнес. Та якщо ми прокатуємо фільми, що були створені за підтримки Держкіно, то це скоріш меценатство.
Але деякі вітчизняні кінематографісти неуспіх своїх картин пов’язують саме із відсутністю зацікавленості з боку учасників кінопрокатного ринку.
Є багато продуцентів, які невдачі свого кіно пояснюють не браком таланту, а тим, що кінотеатри не хочуть показувати їх кінопродукти, бо вони завалені продуктом американським, а дистриб’ютори замало уваги приділяють просуванню їх картин. Але це підміна понять. Якщо вони і далі хочуть брати гроші від уряду без жодних зобов’язань і створювати за них кіно, яке нікому не потрібне, ситуація не зміниться.
А яке кіно зараз потрібне українському глядачеві?
В більшості глядач у тій політично-соціальній ситуації, що зараз склалася в Україні, шукає фільми, які дозволять йому на певний час забути про те, що є назовні. Тому йому не цікаві фільми, де він може побачити себе. Він вибирає кінопродукт, яким може себе трохи розважити: комедії, романтичні історії, фентезі тощо — фільми, що не мають нічого спільного із сучасністю.
Вітчизняний кінопрокат цілком відповідає глядацькому запиту?
Українці можуть бачити відсотків 95 з того, що виходить в прокат у світі. Можливо, якісь артхаусні картини до нас і не доходять, але лише тому, що масовий глядач не готовий витрачати на них гроші.
Враховуючи те, що ви дуже добре, можливо, краще за деяких вітчизняних кіномитців розумієте, що потрібно аудиторії, ви могли б спробувати себе у продюсуванні фільмів?
Це складне питання. Щоб робити кіно, треба мати індустрію. Коли йде мова про прокат, ми це робимо професійно. Якщо йде мова про озвучування фільму, це ми теж робимо високопрофесійно. Але якщо йдеться про технічне оснащення, тут виникають певні складнощі. Крім того, є проблеми з пошуком сценарію. Та з фінансуванням: виділення грошей на кіновиробництво поки що, на жаль, не можна назвати прозорим.
То як ви в цьому сенсі дивитесь на можливе стягнення певного відсотка з прокату західних стрічок на вітчизняне кіновиробництво?
Наскільки я розумію, є якийсь проект, яким передбачено стягнення 5% з обороту кінодистриб’юторів та кінотеатрів, а також 2,5% — з обороту телеканалів. Та передача цих грошей або в міністерство культури, або в Держкіно. І мене це трошки насторожує. Мінкульт за останні два десятиріччя доказав, що не вміє продукувати фільми, хоча приклад «Поводиря» показав, що теоретично в Україні можна створювати хороше кіно. Тому я вважаю: якщо вже знімати кіно, то робити це професійно. Так, як, наприклад, це робиться у Польщі, де стягнення на кіноіндустрію з обороту кінотеатрів та дистриб’юторів, а також з рекламних надходжень до телебачення, у тому числі кабельного та сателітного, є на рівні 1,5%. При цьому всі, хто дають гроші до того фонду підтримки кіно, беруть участь у затверджені нових кінопроектів і виборі сценаріїв до майбутніх фільмів.
Богдан Батрух. За фахом драматург, сценарист і театральний критик. Закінчив Театральну академію імені Александра Зелверовича у Варшаві. У 1980-х роках був виконавчим директором фонду Karl Popper Foundation — спільного проекту швейцарського уряду та Джорджа Сороса. На початку 1990-х років працював над створенням української Банкнотної фабрики. У 1995 році заснував кінодистриб'юторську компанію B&H Film Distribution, згодом відкрив перший кінотеатр мережі «Кінопалац» і студію дублювання Le Doyen Studio.
Олена Михайлова, «VGL Cinema», 18 травня 2015 року