Катрін Дюссар: «Україні бракує не грамотних продюсерів, а достатніх фінансових фондів, щоб знімати нове кіно»
13.01.2016
Голова міжнародного журі 45-го Київського кінофестивалю «Молодість» французька кінопродюсерка Катрін Дюссар розповіла «Українському тижню» про роль продюсера в появі нового кіно, копродукцію фільмів як шанс для українського кінематографа та «Молодість» як унікальну у вимірі Європи мистецьку акцію, спрямовану на глядача, котру потрібно підтримувати.
Ганна Трегуб, «Український тиждень»
Зазвичай із виходом нової кінострічки на екрани вітають режисера. Але ж вона результат іще й продюсерської роботи. Що саме в кіновиробництві бере на себе продюсер?
— Роль продюсера передусім у тому, щоб конкретна кінокартина побачила білий світ у такий спосіб, як її задумав режисер. Продюсер має забезпечити йому фінансові можливості для самовираження в новому фільмі. Подекуди може підказати режисерові, як краще виразити задумане. Тобто особа, котра продюсує стрічку, залучена до неї фінансово й мистецьки. Україні бракує не грамотних продюсерів, а достатніх фінансових фондів, щоб знімати нове кіно. Це мало б змушувати до створення його в копродукції.
Якщо говорити про культуру й традицію кінопродюсерства у Франції, то у нас є спеціальна школа, котра готує як режисерів, так і продюсерів, — Fémis. Цьому навчальному закладу вже понад 20 років, саме тут постала «нова хвиля» наших продюсерів, які співпрацюють із багатьма постановниками і створюють кіно. Але те, про що розказую, радше виняток із загального правила, бо зазвичай продюсери є випускниками не кіношкіл, а факультетів економіки. Буває, вони починають свій шлях у кіно з того, що допомагають молодим режисерам знімати їхні перші картини, здебільшого короткометражки. У Франції продюсерів доволі багато, бо є непогана інфраструктура для фінансування нового кіно. Я кажу про державне фінансування. За таку модель взаємодії та всілякого сприяння кіно моя держава отримала торік почесну медаль від ЄС. У нас існує квота для показу французького та європейського кіно, серіалів у кінотеатрах та на телебаченні. Під це підлаштовано закони про оподаткування кінопродукції та кінотеатрів, а продаж квитків на французькі фільми дає певні гроші, які потім знову інвестуються в національний кінематограф. Усе це загалом допомагає нам знімати власне кіно й брати участь у фільмуванні таких стрічок, де залучено кілька країн. Навіть на цьогорічному фестивалі «Молодість», що триває зараз у Києві, презентовано багато наших кінокартин, які не зовсім французькі, бо мають лише французького продюсера, але зняті іноземним режисером.
В українському кіносередовищі давно точаться розмови про потребу долучитися до співвиробництва кіно з іншими країнами, якщо хочемо, аби про наш кінопродукт чули ширше й частіше у світі. Румунія, Угорщина, Болгарія, Польща заохочують закордонних інвесторів і кіновиробників знімати кіно в них. Що, на вашу думку, заважає робити те саме Україні?
— Україна перебуває у стані війни. Це не найкращий час, щоб активно шукати можливості для копродукції фільмів, але дуже важливий у тому сенсі, щоб принаймні подумати, як і з ким це можливо. У період політичних криз кіно є чудовим засобом трансляції ідей: як саме з такого становища варто й потрібно виходити і які емоції та переживання можуть супроводжувати те чи те рішення. В українців багато прекрасних режисерів, та й інфраструктура, щоб знімати кіно, у вас теж непогана. Кілька років тому я продюсувала кінокартину росіянина Павла Лунґіна, яку він знімав у копродукції з однією українською кіностудією (йдеться про фільм «Бідні родичі», що знімався на Ялтинській кіностудії, яка надавала сервісні послуги. — НСКУ). Тоді ми тут зібрали з українців фантастичну знімальну групу із чудовим обладнанням для зйомок.
У випадку Франції ми враховуємо, що наш кіноринок маленький, і багато в чому сподіваємося на свою державу, яка все зробила для того, щоб ті, хто інвестує в кіно, знімали французькі кінокартини. Аби знайти інвесторів для українського кінематографа, ваша держава має багато в чому змінити своє податкове законодавство, покращити інвестиційний клімат. Потрібні воля та зусилля уряду й президента, щоб знайти способи й знаряддя, завдяки яким інвестори ззовні захочуть дати свої гроші, аби у вашій країні знімали кіно, крутилися коліщатка кіноіндустрії. Це посприяє створенню місцевих кінофондів, а також входженню України до Eurimages — загальноєвропейського кінофонду. Ось можливе рішення для виходу з тієї ситуації, у якій опинилася українська кіноіндустрія. Вашій країні не обов’язково бути членом ЄС, щоб увійти до цієї організації. Показовим тут є приклад Туреччини.
Чи складно вам як продюсеру працювати з такими потужними режисерами, як Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Рітгі Пань чи Пітер Ґріневей? У чому специфіка роботи?
— Із майстрами своєї справи працювати неважко. Легше, ніж із рештою. Вони точно знають, чого хочуть і що потрібно для досягнення мети. Прислухаються до конструктивної критики, власне, до того, що їм кажуть, бо створення якісного фільму — це завжди діалог.
Я продюсую фільми не виключно європейських режисерів. Мені цікаво працювати й з азійцями. Наприклад, я була копродюсером стрічки японського режисера Сьогея Імамури. З Рітгі Панем ми познайомилися тоді, коли я показала йому сценарій кінокартини, яку мали фільмувати в Японії. Він запропонував мені Камбоджу як місце зйомок і додав, що в його країні є що сказати й показати кіноглядачам, зокрема стосовно тамтешньої драматичної історії 1970-х. Із цього почалася наша співпраця й постало кілька стрічок, участь у зйомках яких узяла Франція.
Дебютні фільми таких нині відомих режисерів, як Том Тиквер, Денні Бойл, Франсуа Озон, Жак Одіар та ін., були показані саме в Києві. Тут-таки презентували вашу першу продюсерську роботу — «Мене звуть Віктор» режисера Жака Ґі. Звідкіля в європейців узявся інтерес до кінофестивалю «Молодість» і що його підтримує?
— Багато залежить від того, хто є генеральним директором кінофоруму. «Молодості» пощастило, бо в неї є Андрій Халпахчі, який старанно працює над тим, щоб добирати й привозити найкращі кінострічки з усього світу. Це цікаво й для міжнародного журі фестивалю, про який говоримо, бо всім нам також кортить переглянути: а що нового зняли за останній рік у світі? Закордонному продюсерові чи режисеру показати свій фільм на такому фестивалі цікаво, бо йдеться про нову, не зовсім звичну публіку, зовсім іншу, ніж у Каннах чи Венеції.
Уперше в Києві я побувала 22 роки тому, у 1993-му разом із першою своєю спродюсованою стрічкою. Зі мною до української столиці приїхав тоді Саша В’єрні (Вєрний), кінооператор, що зняв такий шедевр як «Хіросіма, любов моя» режисера Алена Рене, а також працював разом із Пітером Ґріневеєм над його фільмами між 1985 і 1999 роками. В’єрні народився в Києві у єврейській сім’ї, але дуже рано разом із родичами емігрував. 1993 року він уперше відтоді повернувся до міста, де побачив світ.
Каннський і Берлінський кінофестивалі радикально відмінні від київської «Молодості». Перший із них цілком професійний і має величезний кіноринок. Практично те саме маємо і в Берліні. Там продають і купують уже зняті картини або ідеї нових кінострічок, які хочуть копродюсувати. Через це щороку туди з’їжджаються професіонали з усього світу. Київська «Молодість» заточена не так на те, щоб тут зустрілися профі в царині кіно, як на глядача. У Каннах його практично немає, бо там нові стрічки показують фахівцям. На Берлінському, Торонтському, Венеційському фестивалях публіки значно більше. Іще одна специфіка названих кінофорумів у тому, що там уперше демонструють свіжозняті стрічки. Кіно, яке вже десь презентували, дивляться тут, у Києві, та в Торонто. Мені здається, що мета «Молодості» трохи інша, ніж тих кінофестивалів, які мають іще й кіноринок. Важливо, щоб такі заходи, як київська «Молодість» проводилися, бо вони дотичні не так до комерції, як до мистецтва. Тому їх усіляко треба підтримувати.
Катрін Дюссар — французька кінопродюсерка. Почала кар’єру в 1993 році з виробництва короткометражних стрічок. Працювала над створенням художніх, документальних, телевізійних фільмів, заснувавши свої продакшн-студії Productions Dussart (1992) і Catherine Dussart Productions (CDP) (1994). Член Європейського об’єднання продюсерів, консультант Майстерні європейського кіно. Окрім того, була членом Ради франко-російської кіноакадемії, Комісії Національного центру кінематографії та ін. Продюсувала фільми таких відомих кінорежисерів, як Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Рітгі Пань, Пітер Ґріневей, Сьогей Імамура та ін.
Ганна Трегуб, «Український тиждень», 29 жовтня 2015 року, №43