Євген Степаненко: Я хотів би поставити кіно про Донецький аеропорт
22.01.2016
22 січня 2016 року, о 21:50 в ефірі "UΛ:Першого" відбудеться показ телеверсії вистави-презентації роману Сергія Лойка "Аеропорт".
Історію українських героїв-кіборгів, які 242 дні утримували Донецький аеропорт імені Прокоф’єва (ДАП), перетворивши його на символ українського спротиву і боротьби за незалежність, відомою на весь світ зробив росіянин, кореспондент американської газети Los Angeles Times Сєрґєй Лойко – він написав роман "Аеропорт", в основу якого лягли особисті враження автора, який був у ДАПі протягом 4-х днів.
Перший тираж цього видання українською та російською мовами розлетівся у перші два дні від початку продажу. Зараз роман перекладають німецькою та польською, естонською та фінською, угорською та грузинською. І хоча Сєрґєй Лойко наголошує, що вся книга – це художня вигадка, проте не кожна документальна хроніка містить більше правди, ніж цей роман.
Згодом уривки з "Аеропорту" озвучив актор Олексій Горбунов. Презентували ці два CD виставою – на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Постановку здійснив режисер, телеведучий і військовий Євген Степаненко. Участь у виставі взяли Олексій Горбунов і Сєрґєй Лойко, які читали уривки роману, а також скрипаль Василь Попадюк, гурт Riffmaster, Сашко Положинський та інші музиканти. Телеверсію цієї вистави-презентації "Аеропорту" і покаже телеканал "UΛ:Перший".
Про те, чому було обрано саме такий формат презентації, що найважче далося під час роботи над проектом і які непередбачувані моменти виникали під час вистави офіційному сайту телеканалу розповів режисер Євген Степаненко.
Це для мене особиста історія. Бо багатьох людей, яких називають "кіборгами", я знав особисто, і прототипи героїв книги Сєрґєя Лойка для мене не абстрактні, а реальні й близькі люди. Звісно, автор трошки, скажімо так, прикрасив дійсність, оскільки писав роман, а не документальну повість. Але це абсолютно документальні люди й документальні події, які відтворені і в романі, і в аудіокнизі, і, власне, у постановці на сцені театру Франка. Для мене особисто було важливо, що це пам’ять про тих, хто загинув, пам’ять про тих, хто там був, пам’ять про 242 дні в цьому аеропортіу…
Мені було важливо спробувати пояснити глядачеві у театрі чи перед телеекраном, як там було, як себе почуває людина безпосередньо в аеропорту, під час бойових дій. Я хотів через текст, звук, відеозображення, фон, через гру геніального актора Олексія Горбунова і, власне, через авторський текст Сєрґєя Лойка і його голос на сцені, передати цю суміш надії, бажання жити і перемогти, витримати і не здатися.
Важливо зрозуміти, що Сєрґєй Лойко написав роман, тобто це художній твір. У ньому наприклад, Максим Музика, в якого позивний Зоран, абсолютно схожий на героя роману із позивним Скерцо. І дуже смішно було, коли до нього підходили і казали: "Ми знаємо, що ви – Скерцо, і вас убили". А він-то живий. За це, власне, трошки недолюблюють Сєрґєя, бо він вигадав те, чого не було. Але треба розуміти, що Лойко написав епос, це як "Іліада". Тобто можна сказати, що "Аеропорт" – героїчний епос про те, чого, по факту, не відбувалося. За допомогою своїх фото він візуалізував те, що відбувалось у Донецькому аеропорту, у книзі ж він відтворив це текстом як репортер.
Я дуже боявся фальші. Щоб люди, які там були, не сказали: "Це не те!" І найбільшою нагородою для мене особисто було те, що хлопці просто обняли і сказали: "Це воно!" Я дійсно бачив, що і на глядачів, і тих, хто брав участь у захисті Донецького аеропорту, постановка справила враження і повернула їх у ті події. Мені здається, я досяг головного результату – змусив глядачів думати і відчувати себе там, усередині ДАПу.
Ми не звикли до героїзму – нам це видається якоюсь фальшивою історією. Мені здається, українцям було дивно, що ми реально сильні люди. У березні буде два роки, відколи триває війна, і за цей час було реально багато подій і боїв, у яких українці повноцінно здійснили подвиг, стали героями. Це не перебільшення, а факт. Тому найбільші нерви щодо вистави були з приводу хлопців-військових. Вони свого часу домовилися, що не робитимуть із подій у Донецькому аеропорту піару. Але участь у постановці взяли заради людей, які загинули, щоб цю історію не забували. Бо одна річ – читати книгу, а зовсім інша – театральна постановка, частиною якої вони є. Я не знав, як вони це сприймуть. Врятувало те, що вони мене знали, довіряли, і я зміг їм добре пояснити, навіщо це робиться і як має виглядати. Вони повірили, і результат був гідним – без пафосу, без сліз, без істерики.
Зал театру Франка був забитий "під зав’язку", і це при тому, що він уміщує 850 людей. Глядачі, можна сказати, на люстрах "висіли". Мене це дуже злякало, бо така кількість серйозно тисне. Серед присутніх у залі було більше половини тих, хто пов’язаний із Донецьким аеропортом – родичі, кіборги, волонтери. Прийшло чимало людей, які особисто знають кіборгів. Тобто, випадкових було мало. Окрім того, я фактично не мав часу на нормальну репетицію: те, що було на сцені – результат одного прогону. Усе робилося на ходу і без нормальних репетицій, але я розраховував на майстерність Олексія Горбунова, на досвід Сєрґєя Лойка та своєї команди.
Під час презентації були непередбачувані й нервові ситуації. Наприклад, перед виступом у Сашка Положинського і Riffmaster не пішов звук. Це було, м’яко кажучи, нервово. Хоча крім нас ніхто цього не помітив, але ситуація була не з приємних. Як це часто буває, одразу прибігли продюсери, почали хапатися за серце… Друга історія була, коли Сєрґєй Лойко почав читати другу частину глави "Мать", яку він не мав читати. Це було спонтанно, його "понесло", бо він, врешті, не актор, а зал дуже активно почав віддавати свою енергію. Тож нам на ходу довелося придумувати відео і звук підключати… Добре, що у нас були певні заготовки, і я був готовий до екстремальних моментів.
Зараз дуже багато людей вчепилися в тему подій під час захисту Донецького аеропорту, бо вона розпіарена і, очевидно, може принести гроші. Тобто тема кіборгів і захисту Донецького аеропорту – це майже гарантований успіх. Незалежно від того, як ти знімеш, все одно будуть якісь гроші за показ. Я ж цю історію розглядав і розглядаю як частину мого внутрішнього зобов’язання перед тими, хто загинув на цій війні. І це зобов’язання складається з трьох історій. Перша – це вистава "Котел", яку я поставив і прем’єра якої відбулася 29 серпня 2015-го: це історія про любов і про зраду на війні. Друга – презентація аудіоверсії "Аеропорту" на сцені театру Франка: історія про гідність. І третя історія – "Абрикоси Донбасу", над якою я зараз працюю. Вона – про любов і віру в те, що все повернеться, про те, як усе буде, коли ми повернемо Донбас.
Я хотів би поставити кіно про аеропорт. Дуже хотів би. Але не вірю, що мені дадуть це зробити так, як хочу я. Бо є запит на пафос, на епос, на героїзацію, але нема запиту на правду. На правду не в сенсі розслідування, а на правду війни. Бо не всі герої – герої, не всі "аватари" – "аватари". Ця війна – це частина нашого суспільства. Якщо я зніму фільм "Аеропорт", це, перш за все, буде стрічка про суспільство, зрізом якого є Донецький аеропорт. У ці обставини потрапляють різні люди, і поводяться вони по-різному. Адже ти потрапляєш на війну, яку уявляв по книжках чи по фільмах, а виявляється, що це щось зовсім інше. Що таке армія? Це дуже різні люди, кожен зі своїми звичками, як позитивними, так і негативними, які змушені разом виконувати певну роботу, і бажано, щоб їх у цей момент не вбили. І в якийсь момент від них залежить життя одне одного і залежить, власне, чи буде взагалі Україна. Все дуже просто. Ніякого пафосу немає – є гарні речі й дуже погані. Просто у кожного в житті – свій аеропорт. У кожного в житті буває такий момент, коли треба вирішити – йти чи не йти.
"UΛ:Перший", 20 січня 2016 року