Нікон Романченко: Cвіт ще заговорить про українське кіно
07.05.2016
Подаємо бесіду Вікторії Юркіної, «Студвей» із українським кінорежисером Ніконом Романченком про перший досвід роботи та сучасне українське кіно.
Нікон Романченко – один із ініціаторів створення організації «Сучасне Українське Кіно». В 2014 році він переміг у національному конкурсі Київського МКФ «Молодість», отримавши «Скіфського оленя» за короткометражну стрічку «Обличчя».
Про свій вибір
Здається, мій життєвий шлях було передбачено ще в дитинстві. З ранніх років у мені виховували любов до театру та кіно. Думаю, що вирішальною стала зйомка у фільмі «Шум вітру» Сергія Маслобойщикова. Мені тоді було десять. Саме в той час я вперше помітив, що шаленію від звуку шелесту плівки.
Я думав, що піду вчитися на актора, але після цього фільму вирішив, що режисура цікавіша. Навіть не замислювався над чимось іншим. Якби в мене була можливість повернутися назад, я знову і знову обирав би цей шлях.
Певний час я вагався між режисурою та музикою. Шість років займався фортепіано, а потім кинув. Зараз шкодую про це! Постійно повертаюся до музики. Часто граю, щоб виплеснути накопичені емоції.
Про освіту
Я вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Режисура і заклади, де її вивчають – це два різні світи. Важко їх якось пов’язувати. Дещо, звісно, стало в пригоді для професійного росту, але здебільшого мені допоміг мій особистий досвід: практика, кіно, театр, подорожі, постійні експерименти та спроби знайти щось нове. Тільки так можна рухатися далі.
Не обов’язково бути випускником спецвишу, щоб стати режисером. База потрібна, але у нас її дає не кожен навчальний заклад. Зараз кіно можуть створювати абсолютно всі.
Якщо ти відчуваєш, що в тебе є потенціал, треба його розвивати, щоденно працювати над собою. Як на мене, для режисера кожний фільм – наче дитина. Крім того, що він – організатор творчого процесу, який відповідає за все аж до фінального продукту, режисер займається виношуванням цього плоду. Лише він може випустити його у світ.
Багато хто в режисурі сповідує більш математичний підхід. Тобто якщо дотримуватися конструкцій і алгоритму – отримаєш щось правильне, класичне, канонічне. Проте я вважаю, що треба завжди шукати нові форми самовираження.
Новачки – це безумці
У кого більше шансів робити якісне кіно? Легше тим, у кого більше можливостей. Якщо в тебе вже є «ім’я», ти можеш творити що завгодно. Тобі доступна вся палітра – від техніки до акторів.
Новачкам складніше, та вони незаангажовані – це круто. У них вільний дух. У професіналів теж є свобода, але вона більш прагматична, як на мене. Новачки ще не знають ринок, контексти фестивалів, умови створення фільмів, аудиторію тощо. Але в цьому головний кайф. Бо необхідно зберегти себе у цій справі. Щоб ставши профі, не втратити свою індивідуальність. Мабуть, це найскладніше – зберегти свою внутрішню свободу та одночасно поєднати її зі своїм творчим потенціалом, щоб зробити такий фільм, який побачать, зрозуміють, а в ідеалі – впізнають у ньому себе.
Про перепони
Це складна професія. Фелліні колись зазначав: «Режисер є Колумбом на кораблі, який прагне відкрити Америку, а команда дуже хоче додому». Режисеру потрібно переконати свою команду в тому, що суша – попереду.
Найважче для мене – сценарій. Це найбільш копітка праця, тому що ти працюєш наодинці. Постійно! Ти прокручуєш у голові сюжети, виношуєш їх, допрацьовуєш, думаєш про героїв. Якщо пірнути з головою – це іноді схоже на божевілля.
Про актуальність кіно
Важливо відділяти особисте від продукту, який продукується за критеріями певного фестивалю. Завжди були й будуть фільми, які створюються на основі трендів – це не погано. Але фільм обов’язково повинен йти від душі. За цим стоїть глибша енергія й індивідуальність. Ідеальний варіант – вміти об’єднувати обидві речі, тобто аналізувати ринок та робити щиро.
Я завжди був прихильником того, щоб режисер у своїх картинах залишав повітря для фантазії глядача. Візьмемо за приклад сюжети фільмів Антоніоні – їх неможливо переказати, але й відірватися не можеш. Це кіно, яке читаєш між рядків, на рівні підсвідомості.
Про мотивацію і натхнення
Мої ідеї виникають з особистого досвіду. Моя мотивація – це бажання відобразити момент та красу, зафіксувати емоцію або стан.
Я знаходжу натхнення у всьому; часто – в музиці. Вона торкається душі, як ніщо інше. Можу слухати Шуберта, а потім Gorillaz. По суті, кінематограф – це теж музика – кожна стрічка має свій ритм.
Дуже велику роль відіграють подорожі. Куди завгодно, хоча б за місто. Якраз нещодавно я був за містом і побачив повітряного змія, який застряг у дротах. Відразу починаєш щось вигадувати. Це, наприклад, наче образ дитинства в полоні дротів. В такі моменти ти вже думаєш, що режисура – це хвороба.
Про український кінематограф
Існує багато нюансів, які заважають розвиватися українському кінематографу, та якщо порівнювати з тим, що ми мали 10 років тому… Це небо й земля. Технічний прогрес дає своє: майже в кожного режисера є необхідна техніка.
Знімати може кожен, головне – відчувати відповідальність за те, що робиш. Мені здається, що скоро ця тенденція проявиться повною мірою. На Україну звернули увагу. Віри в мене більше, ніж скептицизму. Думаю, що у найближчому майбутньому світ ще заговорить про нас.
Вікторія Юркіна, «Студвей», 2 березня 2016 року