Ахтем Сейтаблаєв: «Кожен бажаючий підім’яти українців під себе силою отримає відповідь в геометричній прогресії»
03.08.2016
Ліліана Фесенко, «Укрінформ»
Біографія Ахтема Сейтаблаєва немов втілила сучасні віхи історії кримськотатарського народу. Він народився поблизу Ташкента – у місцях, куди сталіністи депортували кримських татар під час Другої світової війни. У часи перебудови повернувся разом з сім'єю в Крим, працював у Сімферопольському кримськотатарському музично-драматичному театрі. А потім, після переїзду в столицю, став активно популяризувати кримськотатарську культуру.
Знімався у фільмах «Мамай», «Татарський триптих», сам зняв знаменитих «Чемпіонів з підворіття» та «Осінні квіти»... Але піком кінокар'єри став фільм «Хайтарма», який буквально підірвав серця українців співчуттям до трагедії цілого народу. Фільм зібрав безліч нагород на кінофестивалях: гран-при «Корони Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», а також був визнаний кращим фільмом, а – Сейтаблаєв кращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімера» в Термолі.
Новий фільм Ахтема «Її серце», зйомки якого зараз проходять в Грузії та Києві – це повернення до теми окупації півострова, депортації кримськотатарського народу і геноциду під час Другої світової війни. Про те, як його фільми стають пророчими, чим зараз живуть кримські татари в умовах анексії, і що потрібно зробити для повернення півострова до складу України, Ахтем Сейтаблаєв розповів «Укрінформу».
– Коли ми побачимо картину «Її серце» ?
– Позавчора я прилетів із Грузії, де закінчився блок зйомок фільму під назвою «Її серце». Це історія 20-річної кримськотатарської дівчини, яка в період з 1942 по 1944 роки врятувала від смерті близько 90 дітей, більшість з яких були євреями. Ризикуючи власним життям, Саїді Аріфова поселила їх у дитячому будинку в Криму, навчала традиціями ісламу та Корану, видаючи їх за кримських татар. Фільм «Її серце» створюється у коопродукції з Грузією, де знімалися кримські пейзажі. Зараз проходять зйомки в Києві. У нас інтернаціональна знімальна група – австрійці, німці, грузини, литовці, євреї, кримські татари. І я сподіваюся, що до кінця цього року фільм запустять в прокат.
– В Україні вийшов закон, що забороняє прокат російського кіно. Як це відбилося на вас як режисері та артисті?
– Бачу в цьому дуже багато позитивних моментів. З'явилася нагальна необхідність створювати власний контент з українськими артистами. Я дуже радію за моїх колег, які живуть не в столиці, тому що географія пошуку акторів значно розширилася. А отже, з'явилась можливість практикуватися не тільки в театрі, а й на знімальному майданчику. А ще – заробляти гроші. І нехай це не такі суми, які ми заробляли, знімаючись в російському кіно, але це хороший початок.
І потім, не треба замикатися тільки на російському ринку, а шукати ко-продукцію з європейськими країнами і з країнами, які вийшли з-під впливу Москви. Це Польща, Прибалтика, далеке зарубіжжя. Звичайно, це непросто. Якість продукції має бути цікавою широкому глядачу. Але тільки той, хто йде, подужає дорогу. Вже зараз є приклади, коли кількість відзнятого кіно переходить в якість.
Що стосується російського кінематографа, то я вважаю: фільми і серіали, що відображають діяльність спецслужб, російської армії і поліції – це складова частина ідеологічної боротьби. Проаналізувавши ситуацію і переконавшись, наскільки щільно наш ефір був зайнятий таким ідеологічним контентом, легко поясниш всі події, які відбуваються сьогодні в Криму і на сході України. За допомогою такої непрямої ідеологічної роботи нам продукувалися певні цінності. А професійно – ми багато в чому поступилися російській серіальній продукції та кіновиробництву.
– А як складається сьогодні доля вашого фільму «Хайтарма»?
– Він заборонений до показу в Росії. Але живе вже своїм життям. Періодично надходять пропозиції показати його на фестивалях, в посольствах України в різних країнах, для нашої діаспори. Один із найсвіжіших прикладів – це демонстрація «Хайтарми» в Гонконзі. А в цілому фільм вже був показаний у 40 країнах світу, починаючи з Польщі і закінчуючи США та Канадою.
– Зараз цей фільм виглядає пророчо. Ви думали, що історія повториться, коли його знімали?
– Ні, звичайно. Я навіть припустити не міг, що через 70 років повторитися ситуація, що описується в цій стрічці. Якби я це знав тоді, закликав би готуватися до цілком конкретних речей. Але, на жаль, фільм дійсно став пророчим. Не мною це сказано, що дуже часто люди, що займаються творчістю, підсвідомо зчитують інформацію, передбачаючи певні події. На жаль, наш фільм потрапив у це число. Звичайно, я сподіваюся, що в повному, жахливому масштабі ці події не повторяться, але смерть навіть однієї людини – це теж трагедія.
– Днями в мене було інтерв'ю з екс-головним редактором газети «Кримська світлиця», яку закрили у Криму. І він з гіркотою говорив, що у кримчан сьогодні превалює гіркота розчарування: мовляв, Україна їх там кинула. А у вас є відчуття, що ми боремося за півострів?
– У мене дуже двояке відчуття з цього приводу. З одного боку є така ініціатива, як громадянська блокада. І є чимало громадян, які багато роблять для того, щоб Крим повернувся в Україну і звільнився від окупантів. Це і журналісти, і артисти, і громадські діячі.
З іншого боку – існування того ж горезвісного закону про існування вільної економічної зони в Криму абсолютно не вкладається ні в які ідеологічні і моральні рамки. І, звичайно, у людей, які живуть у Криму і стикаються з щоденним пресингом з будь-якого найменшого приводу, а часто і без приводу, з кожним днем все сильніше відчуття того, що нічого не робиться. Як можна не розуміти цих почуттів, коли всі ми живемо в безпеці, у вільній країні, але ніяк не реагуємо на своїх громадян, які опинилися в умовах концтабору!
У мене в Криму багато друзів і родичів. Ми зідзвонюємося, я постійно моніторю ситуацію, і, на жаль, мушу визнати, що у них багато болю і розчарувань. Але при цьому люди не втрачають надію. І наше завдання – достукатися до нашої влади. Та ж громадянська блокада Криму показала, що активісти здатні діяти набагато мобільніше та ефективніше, ніж державна машина. Три місяці тривала блокада, поки Кабінет міністрів України не заборонив торгівлю з Кримом на державному рівні. Адже до цього всe обростало абсолютно безсовісними товарно-грошовими відносинами.
Це означає, що поки кожен, кому дорогий Крим, не буде на своєму рівні робити максимально, що може, ця справа не зрушиться. Ніхто нічого за нас не робитиме. Але я вірю, що Крим повернеться до складу України, хоч би яким неймовірним це не здавалося.
– Яким шляхом? Політичними, міжнародними санкціями або Росія сама зрозуміє, що він їй не потрібен?
– Думаю, це буде комплекс економічних і політичних заходів. Але ми повинні бути готовими і до того, щоб зі зброєю в руках звільняти Крим. Тому що ми зустрілися з абсолютно аморальним гопником з підворіття. Я маю на увазі Путіна. А ми його намагаємося заохочувати мовою Чехова і Ліни Костенко, якої він не розуміє. Його може переконати лише силовий вплив. Тому кожен бажаючий силовим методом підім'яти українців під себе повинен чітко розуміти: отримає відповідь у геометричній прогресії. Для цього я ратую за легальний продаж гладкоствольної зброї. Громадяни України повинні мати можливість захистити свій будинок. У нас повинна бути вільна країна вільних людей.
– Ви з Адою Роговцевою багато їздите по звільнених територіях сходу України з виставою «Будьте як вдома». Які настрої там у людей?
– Так по-різному... В основному, їм не вистачає спілкування. Після кожного нашого спектаклю, який триває 1,5 години, ще як мінімум 2-4 години ми відводимо на особисте спілкування з глядачами. Звичайно, це в першу чергу Ада Миколаївна з ними розмовляє. Люди хочуть знати і чути буквально про все. Вони багато запитують про життя у столиці, так само переживають, і самі розповідають на особистому прикладі, яка в їх регіонах ведеться робота російськими засобами масової інформації. Особливо це впливає на свідомість дітей, які виросли на тій території.
– Уявляєте, яка це зброя масового ураження!
– Я-то розумію! Добре б, щоб це уявляли всі ті люди, від яких залежить виконання відповідних законів. Але, слава Богу, зараз вже є хороший прогрес у цьому напрямку. Захищається наш інформаційний простір, запускається власне виробництво фільмів. Але те, що було упущено десятиліттями, так швидко не відроджується.
– У Києві відкрито Кримський дім. Чи відчуваєте ви на собі його роботу?
– Я – ні. Але мені важко судити, оскільки я поза цим домом (сміємося).
– Що ж тоді сьогодні потрібно зробити, щоб підтримати кримськотатарську культуру?
– Добре б зберегти мову, створивши для цього відповідні умови. Зараз вже відкрита недільна кримськотатарська школа в Києві. Повноцінної поки що немає, але їх і у Криму не було.
В Україні має бути розуміння: всі національні меншини – а їх більш як сто – повинні мати не тільки право, а й можливість розвивати свою національну культуру і традиції. І щоб це підтримувалось державою. І не треба давати гроші. Достатньо прийняти низку законодавчих актів, які зацікавили б інвесторів, що вкладають гроші в культуру. І саме зрозумілою мовою з точки зору бізнесу зробили б вигідними ці вкладення.
Дуже часто чую, що це не на часі, що це ніша для крадіжок. Але я ніколи не повірю, що творчі люди суцільно корупціонери, і вкрадуть більше ніж чиновник чи народний депутат. А одна копійка, вкладена в культуру, віддасться стогривневою купюрою через рік або два. Та й чи можна поставити на шальки терезів фінансову віддачу і неможливість в Україні сепаратизму саме тому, що юна людина отримала щеплення любові до своєї країни і своєї культури через вивчення поезії, літератури, живопису, театру? Щеплення, після якого юна людина розуміє, що в її країні живуть люди абсолютно різних професій і кольору шкіри, але її Батьківщина прекрасна тим, що тут кожен вільний, що працюють соціальні ліфти, є верховенство права, і немає ніяких передумов для сепаратизму і «кримнашизму». Тому ніяких грошей не шкода, щоб стратегічно розвивати культуру в своїй країні.
– А ваші родичі досі живуть у Криму? Як вони там тримаються?
– Я пропонував родичам переїхати на материкову Україну. Ніхто не захотів. Зараз дуже багато говорять про ситуацію в Криму, але я можу сказати, як моя мама: там живуть мовчки. Але кожен пручається, як може. І вимагати від людей, які опинилися в концтаборі, опору зі зброєю, безглуздо. Мені завжди дуже дивно чути від буйноголових патріотів тут, як потрібно чинити кримським татарам там. Кримчани протестують, і велика частина зниклих там безвісти громадян України – це кримські татари. Опираються ті, у кого вистачає сил. У кого вони вичерпалися, чинять опір мовчки.
Фото Павла Багмута
Ліліана Фесенко, «Укрінформ», 19 липня 2016 року