Анатолій Матешко: У нас немає розуміння того, що мистецтво, і кіно у тому числі, формують ідеологію
03.08.2016
Ліліана Фесенко, «Укрінформ»
Анатолій Матешко сьогодні знову в «тренді». Завдяки закону, що забороняє демонстрацію російських фільмів, які вийшли після 1 січня 2014 року, він знімає український серіал «Потрійний захист» на замовлення каналу «Україна». Робота в самому розпалі, і вже встигли стихнути запеклі суперечки з приводу його останнього гучного фільму «Полон» про війну на сході країни.
Матешка часто (чи то жартома, чи то всерйоз) називають батьком українського серіалу за фільм «День народження Буржуя», що дав старт у зоряне життя багатьом вітчизняним артистам. Власне, Анатолію не вперше запалювати нові імена. У його фільмах зовсім молодими знімалися Володимир Машков, Олена Корікова, Ольга Сутулова.
Анатолій починав кінокар'єру у фільмі Леоніда Бикова «У бій ідуть лише "старі"», потім був запрошений ще у 24 кінострічки. І з часом з хорошого артиста виріс у прекрасного режисера, створив більш як 30 фільмів... Була в біографії режисера активна робота над детективними серіалами за творами Дар'ї Донцової і Тетяни Устинової (на замовлення провідних російських телеканалів), філософська стрічка про війну «Двоє», дитячий мюзикл «Трубач».
Свого часу Анатолій Матешко відмовився від переїзду в Москву, зберігши відданість Україні. А після анексії Криму відмовився від усіх російських пропозицій, навіть на шкоду власному творчому благополуччю. Про те, як позначилося «розлучення» з російським кіно на вітчизняному кіноринку, чому ми не вміємо знімати патріотичні фільми і про своє ставлення до Надії Савченко Анатолій Матешко розповів «Укрінформу».
– Після фільму «Полон» ви кардинально змінили жанр і зараз знімаєте мелодраматичний детектив «Потрійний захист». Втомилися від теми війни?
– З фільмом «Полон» у мене склалися особливі стосунки. Ця картина випила з нас багато сил і крові, тому що там було багато складових, через які всі ми опинилися у цьому полоні. Картина робилася швидко, і не завжди так, як нам хотілося. Але все! Вона вже стала сторінкою біографії... А зараз я знімаю те, що мені пропонують. Я ж професіонал, а не любитель, який робить тільки те, що йому хочеться. Мені потрібно заробляти гроші тим, що я вмію робити.
– На чиї гроші знімається «Потрійний захист»?
– Каналу «Україна». Адже у нас заборонили показувати російські серіали, і каналам довелося терміново думати, чим насичувати свій ефір. Раніше їм було просто – купив картину, причому недорого, поставив у сітку, і роботу закінчено. Адже купувати чужий продукт набагато простіше, ніж створювати власний, причому за серйозні гроші. Але зараз виявилося головне – у виробництві каналами українських фільмів є багато дірок: тут задіяно дуже багато цехів, і у нас не вистачає власних професіоналів у всіх ланках ланцюжка.
– Але вам хоч на руку те, що заборонили російське «мило»?
– Як патріот своєї країни скажу: мене це радує. Але у всьому цьому є свої «плюси» і «мінуси». «Плюси» в тому, що зараз стали дуже затребуваними українські артисти. Вони іноді зайняті на 2-3 знімальних майданчиках одночасно. Ми стали вчитися писати сценарії, редагувати їх, і це виявилося досить складним процесом. Також виявилося те, що у нас не вистачає професіоналів, які зазвичай знаходяться в тіні – других режисерів, постановників, людей, які займаються просуванням української продукції. Зараз все це лягло на плечі вітчизняного виробництва. Але завдяки російським серіалам, які створювалися на українських кіностудіях, у нас виросло покоління молодих відомих артистів (завдяки їхній постійній рекламі), хороших операторів, режисерів. Всі вони вміють працювати у сучасному кіно. А «мінус» – нам не вистачає власних драматургів, адже школи як такої в Україні немає. Хороші школи в Польщі та Росії. Я недавно проводив майстер-класи, і побачив, що це дійсно серйозна проблема. Адже драматургія – це база, на якій будується потім весь фільм. Наші автори стали зараз спішно вчитися на книгах, за підручниками – освоюють ази професії. А потім відточують ці знання на практиці. Адже тепер потрібно самим писати сценарії фільмів. Але це теж з одного боку – «мінус», а з іншого – «плюс», тому що цей пробіл буде заповнюватися вже власними, українськими сценаристами. Практика також показала, що нам не вистачає артистів, які б виконували головні ролі в кіно. Є кілька відомих виконавців, але цього мало. Я зараз займався кастингом, подивився дуже багато молодих акторів. Було багато цікавих. Але щоб зіграти головну роль, мало бути хорошим артистом. Потрібна харизма, причому різна: мелодраматична, мачо, вченого, математика... І ось виявилося, що ці характеристики дуже важко знайти в Україні. Правда, ми не змогли об'їхати всю країну, не дійшли до Львова, але в центральній частині та на півдні кастинги все ж влаштували. І склалося враження, що молоді герої ще не підросли. Для «Потрійного захисту» ми шукали героїв в Польщі, Білорусії. Але врешті решт практично всі ролі віддали українським виконавцям. На головну роль запросили Машу Єфросиніну. Вона з величезним бажанням взялася за цей проект.
– Єфросиніна ж не новачок: грала одну з головних ролей у серіалі «П'ять хвилин до метро», і у виставі «Звідки беруться діти» Театру на Подолі...
– Так, і у нас Маша теж дуже цікаво працює. Ось у неї є харизма і драматичні здібності. Вона реально може зайняти місце молодої зірки нашого кіно.
– Так можливо, даремно у нас поспіхом заборонили все російське кіно. І з артистами проблеми, і того ж «Левіафана» ми могли б не побачити, якщо б фільм вийшов після 2014 року... (Світова прем'єра фільму відбулася 23 травня 2014 року. – НСКУ).
– Не даремно! Адже російське кіно ідеологічне. Це тільки у нас думають, що кіно – це розвага. А Росія налаштувала уми того ж Криму, Донбасу, інших регіонів – у тому числі і з допомогою кіно. Згадайте останні фільми: «Легенда №17» – дуже сильний, але ідеологічно вибудуваний фільм. «Россия, Россия, мы превыше всего!». І той самий «Адмірал», сучасне військове кіно... Адже вони просто зомбували всіх, глядачі на цих героїв хотіли бути схожими.
– А ми навіть не розуміли, що споживали пропаганду?
– Так, тому що, знаючи це, ти одразу відвертаєшся, отже, ти захищений. А якщо все добре побудовано за законами драматургії, завдяки якій ти захоплений подіями на екрані, і починаєш співчувати герою, то це вже зовсім інше ставлення. Герой веде тебе до своїх ідеалів, не співзвучних з твоїми, але ти це мимоволі сприймаєш і стаєш його прихильником. Це дуже тонка й потужна зброя.
– Так ви все ж прихильник заборони?
– Я думаю, що заборона на все російське кіно, відзняте після 1 січня 2014 року, та на інші фільми з «чорного списку», виникла від нашої безпорадності. Це совковий принцип: все, що не наше, – забороняти. Безглуздо, коли забороняють картини через те, що там знявся якийсь актор. Гафт, наприклад, щось не дуже вдало сказав. Тепер всі фільми з його участю під ніж... Як можна все відстежувати, і кожну фразу ставити в докір? Це викликає в суспільстві тільки зворотну реакцію. Я можу зрозуміти, коли людина відкрито веде пропаганду, проявляє своє агресивне ставлення проти нашої країни, що порушує правові норми. Тут все зрозуміло і заборони допустимі. Але коли все огульно, то працює на шкоду нашій країні. І з точки зору тієї ж Європи ми виглядали «по-ленінськи». Вся ця істерія, що Кустуриця щось «ляпнув» не те... Дихнуло таким совком, що стало просто не по собі.
– Повертаючись до фільму «Полон»: міністр культури Євген Нищук в інтерв'ю «Укрінформу» сказав, що зараз не варто знімати фільми про війну на сході України, де фігурують бойовики.
– Згоден з міністром, і розумію, чому він так сказав. Ця тема дуже болюча і неоднозначна. Знімаючи подібну історію, обов'язково зустрінеш підводні течії, і, зовсім не бажаючи цього, можна зачепити хворі боки і розколоти суспільство. Але у мене не було вибору. Я б сам не взявся за такий фільм, якби інакше склалися обставини. Але ми не робили зі стрічки «політагітку»: не вказували, хто наш, хто чужий; хто із Заходу, хто зі Сходу. Не розставляли розпізнавальні знаки. Там навіть мова спілкування одна, а не російська й українська. Головним було – створити притчу про те, як мати їде рятувати свого сина і стикається з жахливими обставинами. Подібне завжди було у будь-якому суспільстві й в усі часи. Наскільки нам це вдалося – судити глядачеві. Часу в нас було мало, і грошей теж.
– Пройшов вже час після зйомок. Яке зараз у вас ставлення до цього фільму?
– Не хочу нічого говорити. На мене навіть продюсер за це ображається. Але я відповідаю: віддав цьому фільму вже все, що міг. І не хочу входити в цю річку і переживати знову все те, що довелося на знімальному майданчику.
– І все ж у вашому фільмі «Двоє» 2010 року про події Другої світової війни вороги (фашист і радянський солдат) примирюються, щоб вижити. І ось через п'ять років ви знімаєте кіно про те, як співвітчизники знущаються і вбивають один одного. Так змінився світогляд за цей час?
– У фільмі «Двоє» у героїв спільна біда. Там ідея того, що навіть якщо вас роз'єднують політичні розбіжності, то в боротьбі за виживання можна і самому допомогти, і скористатися простягнутою рукою ворога. Це була моя віра в людство. Всього два роки тому я взагалі не розумів природу громадянської війни 1918 року, коли брат йшов зі зброєю на брата. А зараз я прекрасно усвідомлюю, як прочищаються мізки людей. Зараз через «зомбоящик», як раніше листівками, у людину вкачують інформацію, немов у біоробота. І абсолютно змінюється світогляд – людина бере гвинтівку, і їй дозволено стріляти, вбивати. Адже у нас дуже довгий час існувала заборона на перший постріл. І на Майдані довго стояли, не зважувалися. А як тільки пролилася кров 19 січня, відкрилася скринька Пандори, і все покотилося. Вже немає ніяких обмежень...
– Але якось захищатися все ж потрібно. Чи існує зараз державне замовлення на українське патріотичне кіно? Адже в СРСР під час війни з німцями знімали чудові фільми «Чекай мене», «Два бійці», «Веселка», які пробуджували почуття любові до Батьківщини, налаштовували на перемогу.
– Напевно, таке замовлення існує, адже у нас теж намагалися знімати патріотичні фільми – «Гвардія», наприклад. Був «Останній москаль»...
– Про патріотизм «Москаля» можна посперечатися. Я не змогла витримати й кількох серій, адже українських селян показано форменими дебілами...
– Це залежить в тому числі і від того, хто це робить. У нас зараз немає розуміння, що таке ідеологічні чи пропагандистські фільми. Фільм «Два товариші» у свій час зіграв величезну роль. Він піднімав дух, і після війни його теж довго дивилися. В основі всіх подібних (вдалих) фільмів була людина. Бойовик «Тринадцять», історичний фільм «Олександр Невський» відрізнялися саме тим, що в центрі оповіді була особистість, яка захоплювала, примушувала захоплюватися. А нам це поки що не вдається. Немає особистостей, здатних повести за собою.
– У вас була успішна кар'єра в російському кіно, і ви давали роботу багатьом українським артистам, займаючи їх у своїх проектах. Чи змогли б ви зараз отримати російські інвестиції, щоб знімати гідні фільми в Україні?
– Я від цього відмовився, хоча мені наполегливо пропонували. В одному випадку потрібно було їхати в Москву, в двох інших – знімати в Україні. Але мені некомфортна подібна робота. Зараз війна, і ми не можемо жити так, ніби нічого не сталося. Зізнаюся, довго сидів без роботи, поки з'явився проект «Потрійний захист». Сценарій перших серій Андрій Кокотюха та Анастасія Матешко написали ще років п'ять тому. Але той пролежав у столі. Зараз змінилася ситуація, і про нього згадали. З'явилася робота....
– А ось деякі наші артисти вважають, що мистецтво вище за політику, і воно покликане мирити народи. І цим виправдовують свої гастролі чи участь в російських проектах. Що ви про це думаєте?
– Звичайно, мистецтво вище за політику, але воно і залежить від політики. Все це настільки близько, що ми часом не помічаємо, як стаємо об'єктами політики всупереч своїй волі. Так чи інакше, але і фільми, і виступи, розцінюються по-різному як з одного, так і з іншого боку. Тут інколи навіть складно вловити, звідки кулька прилетить. І як може бути розцінено твоє слово чи справа. Я знаю, як для акторів дуже важлива їхня професія. Розмовляв з одним дуже відомим російським артистом (не буду його називати зі зрозумілих причин). Коли почалася агресія Росії, він своїм виступом підтримав Україну. І на нього покотилася така хвиля ненависті, що він не міг пройти у свій театр. Люди буквально підходили і плювали йому в обличчя. Він пояснював: «Друзі мої, мені важливі мої глядачі і в Україні, і в Росії». Але йому влаштували таку обструкцію, що артист не міг ні працювати, ні гроші отримати. І коли він звернувся до керівництва: мовляв, йому треба годувати сім'ю, жити на щось, то йому відповіли: або ти пишеш статтю, що ти любиш і підтримуєш Путіна, або потерпи пару років, поки все розсмокчеться. Я не знаю, який він зробив вибір, так як наші шляхи більше не перетиналися. Але висновок простий: можна заявляти, що ти поза політикою, що мистецтво вище від усього. Але так не буває. Наша професія є публічною. Вона працює у соціумі. Тому дуже важливо, що ти говориш, і як це потім висловлюється. І не завжди можна передбачити, чим це обернеться. Тут кожен сам вибирає. Думаю все ж, що це лукавство, говорити, що ти вище політики при існуючій ситуації. Хоча, крім офіційних відносин, існують ще й людські. Адже у мене і зараз залишаються в Росії друзі. Один з них виходив на мітинг на підтримку України. Його заарештували, він навіть тиждень відсидів у камері попереднього ув'язнення. Мій друг займається кіно, і якщо звернеться до мене по допомогу, я йому не відмовлю. Адже він зі мною на одній людської хвилі. Це наші відносини. І мені не хочеться, щоб вони на корені знищилися. Також у Росії є багато людей, які роблять громадянські вчинки, які говорять відкрито. Це і Макаревич, і Лія Ахеджакова, інші дивовижні люди, на яких не діє «зомбоящик».
– Які ж закони нам потрібні, щоб виправити ситуацію?
– Закони можна прийняти. Це технічне питання. Але у нас немає розуміння того, що мистецтво, і кіно в тому числі, формує ідеологію. А у нас вся ідеологія впирається в гроші: яку партію вибрати, щоб швидше зрубати «бабло». Якщо не виходить – знайти іншу партію. І тільки коли з'явилася Надія Савченко, для якої головне – не гроші, а Україна, все це розставилось на свої місця. Адже ми говоримо «Україна», а маємо на увазі «бабло». Згадайте, на її прес-конференції вся зала мала вигляд інфантильних підлітків. А відповідала людина, яка розуміє, що таке Батьківщина, війна, ціна життя. І кожне її слово зовсім змінювало світогляд. Я як глядач спостерігав за цим діалогом, і скажу: і він не на користь тих, хто ставив запитання. Звичайно, наївно думати, що завдяки Савченко зміниться у всіх світогляд, і ми станемо по-іншому ставитися до себе і своєї країни. Але надія все-таки жевріє. Савченко не одна, й за нею підтягнуться й інші люди. А закони можна написати за одну ніч. Адже справа не в цьому. Просто на всіх рівнях нашого суспільства є активна частина (десь близько 3 відсотків), яка думає, аналізує, говорить. Але є і основна, інертна частина. Так ось, ця пасивна частина не ходить на вибори президента. Якщо б вона голосувала, то, можливо, у нас були б інші правителі. Але, на жаль, у цій частині виборців розквітає «пофігізм» – невіра у будь-що. Ці люди пристосовуються до всього і так живуть. До цієї частини я відношу і себе також. Хоча останнім часом ходжу голосувати, щоб проявити громадянську позицію. І ось до того часу, поки ми не почнемо свідомо до всього цього ставиться, чудес не буде. Хоча у нас у цих питаннях все йде набагато краще, ніж у тій же Росії. Є право вибору. Ми бузимо, щось говоримо. Навіть той факт, що в парламенті голос депутата коштує грошей: його купують-продають, говорить про те, що є ціна голосу і конфлікт у демократичних відносинах. Люди сперечаються, з'ясовують свої стосунки. А коли тихе болото, як у Росії, і суцільне схвалення всього, то вільного дихання і зовсім немає.
Фото Павла Багмута
Ліліана Фесенко, «Укрінформ», 18 червня 2016 року