Філіп Сотниченко: «Зараз не час знімати хороші фільми — треба створювати новий кінематограф»
19.11.2016
Режисер Філіп Сотниченко про сучасних героїв і цехову солідарність.
Дмитро Десятерик, «День»
Режисер Філіп Сотниченко народився 1989 року у Києві в родині організатора кіновиробництва. Навчався в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, спочатку — на кінознавстві, а цього року закінчив режисерську майстерню. Співзасновник громадського об’єднання СУК («Сучасне українське кіно»), яке на сьогодні є найпомітнішою і найпродуктивнішою групою молодих кінематографів в Україні. У доробку Філіпа такі роботи: кінострічка «Цвях», 2016 року, відзначена призом Одеського кінофестивалю як найкращий український короткометражний фільм, а також «Син» (2015), «Обійми» (2013), «Тризна» (2010).
Роботи Сотниченка завжди цікаві. Зріле поєднання родинної драми і трилера в «Обіймах», добре продуманий сценарій у «Синові», неординарна робота з приватним відеоархівом у «Цвяху» — для кожної нової історії він знаходить нові акценти й фарби. Наразі, після перемоги на пітчінгу Держкіна, режисер працює над фільмом «Технічна перерва».
З Філіпом ми розмовляли під час «Кіносереди» — першого вечора зі спільного щотижневого проекту СУКу та київського «Артпричалу».
— Філіпе, спочатку пару слів про те, що таке СУК?
— Це громадська організація, яка намагається об’єднати молодих режисерів, котрі працюють не тільки над своїми фільмами, а й над фільмами одне одного. Ми кочуємо з проекту в проект і створюємо малобюджетні картини. А зараз навіть дістали державну підтримку. Я роблю перший повний метр «Технічна перерва», а Никон Романченко на останньому пітчінгу вийшов на перше місце зі сценарієм «Поза зоною», і я, до речі, буду в нього другим режисером.
— Чого ж ви прагнете?
— Запропонувати новий дух, нову мову в мистецтві, свою «нову хвилю», яка вразить не тільки нашу авдиторію, а й здобуде визнання за кордоном. Є приклади інших країн, скажімо, Румунії. Але для цього треба, щоб усі механізми працювали. Наприклад, до прокату ми ще не дійшли, тож показуємо, що можемо.
— Саме для цього вам потрібна «Кіносереда»?
— Так. Нам бракує не лише виробництва, а й прокату. Ми навчилися знімати, а ось зацікавити людей, щоб вони прийшли і подивилися те, що ми зняли, — це вже новий крок. Адже все ще є така тенденція: український — мало не синонім «поганий». А хотілося б, аби глядач казав про українські фільми «О, клас!»
— Як ви узгоджуєте ваші власні амбіції?
— Хоч би як смішно це звучало, але рятує те, що нас поки що ніхто не фінансує й особливо не хвалить. Ми самі собі належимо, і в нас немає головних. Ось ми зараз зібралися, стежимо, щоб усе пройшло добре, переживаємо однаково. Амбіції в такій ситуації недоречні: не той випадок.
— Чи можна сказати, що нове кіно — це кіно соціальне?
— Я ставлю це на перше місце. Як на мене, це світова тенденція: знаменитий режисерський дует братів Дарденнів із Бельгії, румуни, драма Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк», яка здобула в Каннах «Золоту гілку», — все це соціальне кіно. Ми — країна молода, входимо в нову фазу, тож кіно не може триматися осторонь. І найяскравіші фільми про Україну, мені здається, будуть соціальними, інакше вони виглядатимуть порожніми та прохідними.
— Добре, але що таке хороший фільм у вашому розумінні?
— Це, перш за все, хороший сценарій. Я починаю з історії, тримаю в пам’яті те, чого мене вчили, і дотримуюся класичної архітектоніки, де на початку є експонування героя. Мені важливо розуміти темпоритм, тож навіть прописую на папері склейки, які ведуть сюжет. Імпровізація радше притаманна акторам, аніж мені.
— А ви їм це дозволяєте?
— Так, я люблю, коли вони шукають, коли вони мене дивують. Я кажу, що мені потрібно, можу показати весь текст, але важливо, щоби вони пропустили його крізь себе й видали емоцію, органічну для них. Наприклад, кожен боїться по-різному, і якщо хтось боятиметься в кадрі так, як я йому показав, то це буде смішно. Тому хай боїться по-своєму.
— Якщо ми вже заговорили про страх. Насильство в нашому кіні — найсуперечливіше питання. Наскільки воно потрібне для вирішення режисерських завдань?
— Це сильна виражальний засіб, який буває необхідним. Вищий пілотаж — коли жорстокість драматургічно виправдана і при тому винесена на другий план. Ось у «Сині Саула» все в розфокусі, але там працюють звук, акторська гра, тож страшно від того, що не бачиш. Прямий показ жорстокості інколи справляє менш сильне враження, ніж непрямий.
— Ваші фільми дуже різні за стилем, але рівно переконливі. Як вам це вдалося?
— Я поки тільки доторкнувся до професії. Ще навіть не можу назвати себе режисером. Я маю знайти спочатку свій почерк, обмацую територію. Буквально щодня думаю, що кожен наступний фільм має бути не схожим на попередній. Зараз не час знімати хороші фільми — треба створювати новий кінематограф. На фестиваль Wiz-Art у Львові один мій знайомий режисер привіз незавершену роботу — фільм, зроблений за допомогою Гугл-мап. Вийшла пронизлива історія камери, яка зустрічає іншу камеру, а потім розлучається з нею, втрачає її й потім шукає по всьому світі. Неймовірне кіно, зроблене без камери і звукорежисера, просто за допомогою комп’ютера і пари програм, з нульовим бюджетом. Оце завжди захоплює. Нове кіно — те, що треба ставити собі як завдання.
— По суті, ви зараз маніфестуєте пошук нових форм.
— Я не хотів би називати це маніфестом, але наразі це дійсно є моїм внутрішнім переконанням. Потім стану реалістом, можливо.
— Який герой вам цікавий?
— Той, якого я не знаю до кінця. Грубо кажучи, сусід, чи вчитель, чи міліціонер. Проста людина зі своїми проблемами, недоліками, внутрішніми і зовнішніми перепонами, середнім соціальним станом. Про кожного можна й хочеться розповісти історію щоразу, як ви правильно помітили, в новій і новій формі...
— Наостанок — про що ваш повнометражний дебют?
— Зараз намагаюся вдосконалити сценарій — адже він був написаний чотири роки тому, ми лише з третьої спроби пройшли пітчінг. Переробляю цю історію, бо вона наразі виглядає дуже наївною. Однак концепція залишиться: зніматимемо одним планом. Це не новий прийом, але я прийшов до нього поступово, спираючись саме на тему. Адже сценарій називається «Технічна перерва», тож все має розгортатися в режимі реального часу, коли камера вмикається і всмоктує, ніби пилосмок, усе, що відбувається довкола — тільки події будуть постановочними. Ми спочатку готуємо і розводимо акторів, ніби в театрі, а потім оператор вбирає всі події в об’єктив як невимушені та природні. Тобто в ідеалі має бути так.
Дмитро Десятерик, «День», 20 жовтня 2016 року, №189