Роман Луцький: «В зйомки «Сторожової застави» я вклинив ще й роботу над Яковом»
23.11.2016
Актор Роман Луцький про те, як зумів потрапити на головну роль у картину «Століття Якова», де набував лицарського досвіду та чому любить антикварні речі.
Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ»
Про значні зрушення в українському кінематографі свідчить вже той факт, що за останні два роки на авансцену потрапило чимало молодих вітчизняних акторів, які грають головні ролі в новітніх фільмах. Бо раніше ці місця були жорстко закріплені лише за російськими виконавцями. Одне з таких нових імен – Роман Луцький, провідний артист Івано-Франківського драмтеатру.
Не полишаючи рідну сцену, хлопець активно торує собі зірковий шлях у наше кіно. Його робота у серіалі «Століття Якова», який нещодавно пройшов на каналі «1+1», засвідчила високий професійний рівень західноукраїнської акторської школи. Незабаром ми побачимо Романа Луцького ще й лицарському фентезі «Сторожова застава», де він створив образ давньоруського богатиря Олешки Поповича. А театральні глядачі могли запам'ятати артиста під час тріумфальних всеукраїнських гастролей Івано-Франківського театру з виставою «Солодка Даруся».
Романе, ви зіграли головну роль у серіалі «Століття Якова». Хто став прототипом для створення такого правдивого образу героя?
Як такого, єдиного прототипу не було. Але я виріс у селі, тож пам'ятаю дуже багато різних образів селян ще з дитинства. І тепер, коли приїжджаю до батьків у село, то мимоволі спостерігаю за сусідами – як вони розмовляють, рухаються, навіть за їхньою мікромімікою. Під час роботи над образом Якова я використав усі ці спогади.
Книжку Володимира Лиса «Століття Якова» до цього читали?
Так, ще років за три до запрошення на серіал. Я тоді ще подумав: чому б цей роман не втілити на сцені театру? Був упевнений, що наш художній керівник Ростислав Держипільський візьметься за інсценізацію. Але одразу не вийшло, а потім ця тема забулася. І раптом мені зателефонували, що на каналі «1+1» буде зніматися кіно за романом Лиса. Тоді я ще раз перечитав книжку – вже з особливою увагою.
Ви якось розповідали, що тема роману була вам близькою, бо про всі ці перипетії українського західного села розповідала ваша бабуся. Що саме вона говорила?
Про зміни влади, які й переживає мій герой Яків. Бабуся народилася 1913 року, тож згадувала, яким було село за часів німецької окупації після 1939 року. Тоді велися часті перестрілки, а в полі знаходили партизан. А якось її чоловік відвіз дрова на продаж, і його побили німецькі солдати, а гроші забрали. Ще бабуся розповідала чимало особистих історій її життя. І це теж вплинуло на формування образу Якова. В той час вона не шкодувала за жодною владою, а дбала про те, щоб корова була здорова, а діти мали що їсти. Люди думали про виживання, бо в родині зростало 5 дітей. Можливо, в містах тоді й вирували політичні ідеї, але не на селі.
Як ви ділили зі Станіславом Бокланом одного героя на двох – ви в молодості, а він у старості? Конфлікту інтересів не було?
Та що ви! У мене є єдина фотографія, де ми знялися удвох. У той день Станіслав приїхав на знімальний майданчик зранку, відпрацював свої сцени, а я мав зніматися після обіду. Перетнулися на хвилинку, і все. Більше ми не бачилися. Мені навіть хотілося, щоб ми до зйомок якось зустрілися, обговорили персонаж, але, не жаль, цього не сталося.
Як вам було грати такі палкі сцени кохання, адже потрібно було вдавати почуття одразу до двох дівчат?
Чому вдавати? Ми всі професійні актори, тому проблем із цим не було (сміється). Коли ти обдумуєш сцену і бачиш перед собою актрису, то відчуваєш емоції через призму свого персонажу. У книжці було написано, що Яків одну кохав, а іншу шанував. Ще з дитинства він був закоханий в Уляну, проте, незважаючи на взаємність почуттів, батьки видали її заміж за хлопця із заможної родини. Та потім Яків зустрів польську шляхтянку Зосю, яка стала його дружиною, до якої він відчував насамперед шану. Десь ось так я бачив стосунки мого героя з його жінками. Хоча моя власна дружина впевнена, що Яків кохав саме Зосю, бо відчуває стосунки героїв, як жінка, а я – як чоловік.
Як ви потрапили на цю роль, адже працюєте в Івано-Франківському театрі, далеко від столиці?
Мені зателефонував кастинг-директор і запросив на проби. Коли я почув, що будуть екранізувати «Століття Якова», то звісно, захотів взяти участь у такому проекті. Я поїхав до Києва, поспілкувався з режисером. Однак чіткої відповіді мені тоді не дали. Тримали тиждень у незнанні. І тільки вже після зйомок у фільмі я дізнався, що на каналі весь цей час тривали кастинги – відбирали акторів, радилися. Але врешті всі зійшлися на моїй кандидатурі. І я цьому дуже радий.
До кінця цього року вийде новий фільм «Сторожова застава», де ви граєте Альошу Поповича. Як сприйняли пропозицію створити образ билинного героя?
До речі, в грудні, як було заявлено, цей фільм не вийде. Його прем'єру перенесли на наступний рік. Проби на Олешка я проходив ще три роки тому. Мені тоді не сказали, чи візьмуть на роль, однак я дізнався, що проект взагалі зупинили через брак фінансування: злетів долар, і продюсери не змогли в таких обставинах знімати фільм. Тож я просто призабув про цю роботу. Уявіть, як було приємно, коли влітку минулого року раптом мені зателефонували, щоб таки запросити на роль Олешки Поповича! І запитали – чи я можу їздити верхи на конях? Я ніколи професійно не катався, тому одразу побіг записуватися в школу верхової їзди у нас в Івано-Франківську. Освоював майстерність експрес-методом (сміється).
Чому ви свого героя називаєте Олешко, адже ми його знаємо, як Альошу Поповича?
Бо в першій літописній згадці про цього богатиря його називають саме Олешком. А ми усі відомості про Поповича чули переважно російською мовою, де його ім'я перевели як Альоша, і начебто він був російський богатир, хоча по факту –давньоруський, тобто Київської Русі. А росіяни взяли в оборот образ київського богатиря, як свого.
У картині багато рукопашних боїв. Хто вам давав настанови у битві на шаблях?
Каскадерська група, яка займалася боями. Вона ставила всі бойові сцени і трюки. До речі, це настільки професійна команда, що кілька її каскадерів на чолі з наставником знімалися в американському фільмі «Триста спартанців. Розквіт імперії». Перед нами вони нахвалялися, що сама Єві Грін їм шаблями голови «відрубувала» (сміється). Вони дійсно профі! Я раніше не займався бойовими мистецтвами, але вони зі мною так добре попрацювали, що витягли на досить пристойний рівень. Коли в театрі випадав хоча б один вільний день, я мчав до Києва, щоб попрацювати з ними в залі, а потім повертався знову до Івано-Франківська. Зйомки почалися в листопаді, і мені було досить важко працювати, бо образ Олешка кардинально відрізнявся від Якова. А працювати над ними доводилося практично одночасно. Так збіглося, що в зйомки «Сторожової застави» я вклинив ще й роботу над Яковом.
Хто з них більше схожий на вас?
Хм!.. У мене є чимало притаманного й Олешкові, і Якову. До характеру Якова я приходжу з роками, а от мій підлітковий період дуже схожий на життя Олешка. Бо в селі ми з хлопцями також билися, змагалися. Там інше існування, ніж у місті. А Олешко теж простий хлопець, хоча й з хитринкою.
Я бачила вас у дуже щемливому спектаклі «Оскар і рожева пані», де ви грали батька помираючого хлопчика. Як на вас вплинула паліативна тема?
До того часу, як із цим проектом до нас у театр прийшла актриса Ірма Вітовська, я навіть не знав значення слова «паліативний». Нічого не чув про цю проблему, як і більшість людей в Україні. І це біда. Тому я намагався, щоб якомога більше людей приходило на нашу виставу. Після того, як ми зробили цей проект, я помітив що не лише артисти почали зовсім по-іншому ставитися до проблеми дитячої смертності. Після успіху вистави «Оскар і рожева пані» у Верховній Раді навіть підготували постанову по правах пацієнтів. А соціальні мережі просто вибухнули обговореннями своїх емоцій. Люди дотепер перераховують благодійні внески, підтримують маленьких пацієнтів.
Ваш Івано-Франківський театр першим почав ставити спектаклі за творами Марії Матіос, хоча національно-патріотична тема тоді ще не була така популярна. Що стало поштовхом до інсценізації «Солодкої Дарусі» і «Нації», які свого часу мали сенсаційні гастролі Україною?
Це не випадково. «Солодку Дарусю» ми поставили ще студентами інституту мистецтв Прикарпатського національного університету. Я грав Михайла. Художнім керівником нашого курсу був Ростислав Держипільський. Але він тоді ще не був художнім керівником Івано-Франківського драматичного театру, лише його актором. У літературних колах тоді активно обговорювали книжку Марії Матіос. Ростислав Держипільський також обмінявся враженнями зі Святославом Вакарчуком. Вони обидва плакали, гортаючи сторінки «Солодкої Дарусі». Режисер і нас заразив цим твором, тож ми вирішили зробити дипломною роботою курсу інсценізацію цього роману. Зі Львова запросили пісенного режисера Наталю Половинку, а для пластичного вирішення вистави – Андрія Кирильчука. До речі, Андрій зараз один з найкращих мімів у Європі, а починав у нашому театрі, а Наталка Половинка – просто феноменальна жінка.
Так співпало, що якраз під час захисту дипломів Ростислава Держипільського призначили директором-художнім керівником Івано-Франківського драмтеатру. Тож ми показували прем'єру «Солодкої Дарусі» вже на професійній сцені. Глядачі та фахівці були в захваті від побаченого, плакали під час перегляду. Виставу одразу взяли в репертуар, а всі її виконавці автоматично потрапили на роботу в театр. До нас приїхала Марія Матіос, розпочалася її дружба з театром. Згодом ми поставили другу виставу за її твором – «Нація», потім третю – «...Майже ніколи не навпаки».
Це все було дуже добре, але ми вже трохи занудьгували і почали просити художнього керівника: «Давайте поставимо щось сучасне, бо ці гуцули вже поперек горла...» Але він настоював, що нашому регіону потрібні такі теми: мовляв, якщо кожна область показувала б твори про життя саме її краю, то це б створювало правдиву художню карту України. Ці вистави нашого театру й справді козирні, бо їх найкраще відвідують та запрошують на гастролі Україною і за кордон. Ми з цією виставою побували в США, Канаді, Польщі і зараз плануємо тур Європою.
Романе, ваші герої – переважно сільські хлопці. Не боїтеся, що вас надалі будуть використовувати лише в цьому амплуа?
Я думав про це. Звичайно, мені не хотілося б бути заручником одного образу. Я вже навіть відмовився від пропозиції зіграти ще одного цікавого парубка. Безперечно, як акторові, мені шкода відмовлятися від деяких ролей, але хочеться грамотно побудувати свою кар'єру.
Тому погодилися зіграти поганого хлопця у фільмі «Тепер я буду любити тільки тебе»?
Ні. Продюсер цієї картини Олена Фетісова мені зателефонувала з пропозицією, бо до цього в мене була роль у її картині «Параджанов». Олена сказала, що роль по об'єму невелика, але я радо погодився, бо до цього ще не мав стільки пропозицій у кіно – встиг знятися тільки у фільмі «Брати» і «Параджанов». Тоді я ще не замислювався над тим, кого переважно граю в кіно. Але тепер інша справа. Треба добре все продумувати.
Мене вразило, що ви самостійно реставрували старовинні двері в своєму під'їзді. Звідки у вас ці навички і шана до старовини?
Я давно займаюся колекціонуванням старожитностей. Вони зберігаються у моїх батьків у селі. З дитинства я збирав люльки, сокири, паперові гроші. Навіть маю кам'яну сокиру, якій 2 тисячі років. Люблю автентичні речі, тому мене дуже дратують пластикові вікна на старовинних будинках, якісь новобудови в історичній зоні міста, несмак у рекламі. А коли в нашому під'їзді перехожі влаштували міський туалет, і сусіди вирішили поставити нові металеві броньовані двері, я зрозумів, що не можу цього допустити. Реставрацією старих дверей зайнявся сам. У мене дідусь був столяром, тож я бачив, як він працює. Я всі канікули пропадав у його майстерні, де мав і свій інструмент. Так і навчився.
Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ», 23 жовтня 2016 року