Олесь Янчук: «Над сценарієм «Таємного щоденника Симона Петлюри» ми працювали 6 років»
23.11.2016
29 вересня 2016 року свій 60-річний ювілей святкує найсміливіший режисер українського кіно Олесь Янчук. Адже він першим показав на великому екрані страшну правду нашої історії.
Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ»
Його фільм «Голод-33» був створений задовго до того, як в Україні вшанували жертв Голодомору на державному рівні. А стрічки «Залізна сотня», «Нескорений» та «Атентант. Осіннє вбивство в Мюнхені» розповіли про трагічну долю бійців УПА та боротьбу патріотів за нашу державу, що опинилася поміж двох агресорів – гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР.
Фільми Олеся Янчука замовчувалися, не пускалися в широкий прокат, не виходили на телеекрани. Бо історична правда не шанувалася тодішнім керівництвом. Однак картини все одно знаходили дорогу до свого глядача, а показ «Владики Андрея» став справжньою подією в українській культурі. Сьогодні Олесь Спиридонович керує головною кіностудією країни і саме тут зніматиме свій новий фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Про те, чим живе сьогодні довженківська кіностудія, і як відродити її роботу на державному рівні, Олесь Янчук розказав в інтерв’ю «Укрінформу».
Держкіно профінансувало зйомки вашого нового фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри». Про що саме ця картина?
Події фільму присвячені короткому періоду, коли в Україні була проголошена народна республіка. Не випадково виникла й назва «Таємний щоденник…». Саме завдяки йому конструкція сценарію збудована так, що ми маємо змогу переноситися в різні історичні періоди. А починається фільм з паризької еміграції Петлюри, що тривала з 1924-го до травня 1926 року, коли в травні Самуїл Шварцбард – емігрант з Росії, його застрелив. Кастинг на виконавців головних ролей ми ще не провели, однак запевняю – це будуть виключно українські артисти.
Такий щоденник був насправді, чи це мистецький хід?
Ми його придумали для відповідної побудови сценарію. Але він цілком міг бути, адже Петлюра добре писав, тож міг дійсно його вести.
Де відбуватимуться зйомки фільму?
Переважно в Україні, хоча заплановані кілька знімальних днів у Парижі.
Фільм історичний, отже матимете нагоду скористатися реквізитом з кіностудії?
Так, у нас у фондах зберігається понад 100 тисяч одиниць одягу, тож все, що можливо, ми використаємо, але дещо потрібно буде й пошити, особливо для головних героїв.
Ви як режисер постійно висвітлюєте в своїх картинах «білі плями» вітчизняної історії. Як ви знаходите ці теми, адже чимало з тих подій було відомо лише історикам, а не широкому загалу?
Моя мама – вчитель історії. Тому мене з дитинства цікавили події давнини, про які вона мені розповідала. Тож це було генетично закладено. А потім я ці знання використав у кіно. Адже всі хочуть знати своє минуле та познайомитися з людьми, які творили історію. По-друге, ми майже півстоліття знаходилися у специфічному режимі існування. Фактично, жили за завісою від цивілізованого світу, і наслідки цього сьогодні пожинаємо. Радянська окупація України спаплюжила всі ті процеси, які відбувалися в нашій державі. А ще – комуністи приховували від нас сторінки української правдивої історії. Багато чого було не просто засекречено, а навіть подано в зовсім іншому світлі, ніж то відбулося насправді. З того ж Симона Петлюри, про якого ми зніматимемо фільм, зробили і погромника, і ворога народу, і злочинця. Хоча це абсолютно не відповідає дійсності. Тому під час підготовки до зйомок було вивчено багато архівних матеріалів. І не лише українських. Сценарій писався на підставі реальних фактів, які з великими труднощами вдалося знайти. А ще ми прагнули донести історичні події в яскравій інтригуючій формі, щоб зацікавити глядача. Адже той матеріал, що ми знайшли, це дозволяє.
А з чого зазвичай починалася робота над сценарієм?
Сам я сценарії ніколи не писав, лише в компанії з професіоналами цієї справи. Перша скрипка – це мій колега Михайло Шаєвич – сценарист, який чудово володіє законами драматургії. А оскільки найкращі сценарії підказує життя, то тут усе зійшлося. Бо історичне кіно – це відображення реальних подій, які потрібно осмислити творчо. І врахувати момент художньої правди – коли ми розуміємо: в тих чи інших умовах справді могли трапитися ситуації, котрі ми самі придумали задля хорошого сюжету. Над сценарієм «Таємного щоденника Симона Петлюри» ми працювали 6 років. Але це зробило його тільки кращим. Бо проходив час, ми знову до нього зверталися, і знову щось доповнювали або прибирали. Це як вино, що мало вистоятися. Довго шукали драматургічний хід, щоб зацікавити глядача. Адже хтось взагалі про Петлюру нічого не знає, і ми маємо одразу затягнути глядача в ту епоху, у вир подій та зробити їх повноцінним учасником.
Чим ви керуєтеся при виборі героїв фільму, бо в усіх ваших картинах персонажі наче приречені фатумом на страждання та загибель?
Коли ми робили картину «Нескорений» про долю командира УПА Романа Шухевича, то прекрасно знали, що там трагічний фінал. Бо реально герой загинув, прийнявши свій останній бій в Білогорщі. І бійці «Залізної сотні» – це теж воїни Української Повстанської Армії на чолі з Михайлом Дудою, які здійснили героїчний рейд на Захід до Баварії, що контролювалася американською військовою адміністрацією. Так історично склалися обставини, а нам було важливо розповісти про це в картині.
Моя вчителька історії казала, що історія України – то історія сліз. А можна зняти комедійний фільм з нашої давнини, чи такого періоду взагалі не було?
Напевне, це має бути фільм про наше сьогодення… Хоча все одно фільм вийде драматичним.
В пресі була поширена інформація, наче вам дали 130 млн. грн. на реконструкцію Національної кіностудії імені Довженка. Ви їх уже освоїли?
Ні, ми їх навіть не отримали, хоча й подали план реорганізації кіностудії. Згідно з указом, який підписав ще президент Леонід Кучма в 1994 році, національна кіностудія має підтримуватися державою. Ми ж маємо величезні надбання! Окрім костюмів, тут є старі авто, яким по 50-70 років, і вони всі на ходу. Нещодавно одна британська кіногрупа знімала в Україні історичний фільм «Вбити Сталіна». Так вони орендували у нас ретро-машини і дуже раділи, що їм не потрібно було привозити цю техніку з іншої країни. Також ми маємо понад 1000 одиниць різноманітної зброї. Ці надбання не можуть просто лежати на підлозі, а повинні зберігатися відповідним чином. Також час від часу для експонатів потрібно робити профілактику. Кіностудія опікується й павільйонами, де знімалися легендарні фільми. Це специфічні приміщення, які потрібно ремонтувати й утримувати.
Але нині студія не отримує жодної фінансової підтримки з боку держави. І мене це дуже дивує. Нам кажуть, що потрібно заробляти кошти, подаючи проекти на пітчинги в Держкіно. Просто більше подавати проектів, і все буде добре! Але чому Національна опера чи Національний театр імені Івана Франка не проходять конкурси з п’єсами чи виставами? Ви можете таке собі уявити? Скільки б тоді театрів залишилося в Україні? Але театр – це лише одна будівля зі сценою, залом та гримерними. А студія – це ціле господарство на 17 га. То як же можна її кидати на узбіччя і казати, що вона має виживати завдяки участі в конкурсах? Для Національної студії має бути окремий рядок у бюджеті, якщо ми справді хочемо її зберегти.
На пітчингах ви маєте преференції перед комерційними кіностудіями?
Жодних! Рік тому нам було так і сказано: ніяких переваг студія не матиме. І це мене здивувало надзвичайно. Адже може бути приватна студія живопису, але є державні музеї, де зберігається національне надбання. Може бути приватна охоронна фірма, але є національна поліція. Відчуваєте різницю? А от кіно поза цими законами. Ми маємо потенціал для створення фільмів, але замовлення передають маленьким приватним студіям. У мене теж була своя студія, і я знаю, як вона працює. В одній руці ти маєш проект, в іншій – бюджет. Мені потрібно було лише знайти кошти на свій фільм, а все інше винайняти або купити. А після того, як фільм готовий, я мав з усіма розрахуватися, і знову отримати повну незалежність. І лише займатися просуванням своєї картини на різні фестивалі та презентації. А кіностудія – це величезне господарство з офісними приміщеннями, павільйонами і складами, де зберігаються апаратура та реквізит. Також у нас є архів. Це все речі дуже тендітні, які потрібно оберігати. І все це належить державі. У нас на кіностудії 15 січня 2015 року був виїзний Кабмін з ініціативи віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка. Приїхало аж п’ять міністерств: культури, освіти, фінансів… Всі говорили, що в Україні складна ситуація, і потрібно шукати альтернативне фінансування. Ми тоді запропонували запровадити в життя наш план модернізації кіностудії. Тоді й пообіцяли нам 130 мільйонів гривень за курсом долара 1:16, що тоді складало $8.125 млн. Не такі вже й великі гроші для держави. Ми також попросили зробити тимчасові податкові канікули для кіностудії: щоб усі, хто знімав тут фільми, теж звільнялися від податків. За тою схемою, як працюють наші підприємці – сплачують фіксований податок у бюджет. Адже для кіно теж можна було б встановити такі пільги – хоча б на кілька перших років. І тоді б мали український кінопродукт у зовсім іншій кількості. Погодьтеся, що для держави це набагато цінніше, ніж просто податки в казну.
Хто ж вас поставив у такі умови?
Ми підлягаємо Міністерству культури, де гроші на кіновиробництво розподіляються Державною агенцією з питань кіно. Отже, так виходить, що ми до них звертаємося, як і всі інші приватні студії. Коли я був незалежним продюсером та шукав кошти на фільми, то лише один раз звернувся з проханням про фінансування до Міністерства культури, коли створював картину «Владика Андрей», бо не зміг зібрати сам всю суму. Був дуже вдячний за підтримку. Картина мала чудову долю. Я бачив реакцію на неї людей не тільки в Україні, а й за кордоном, де її демонстрували на різних кінофестивалях – в Іспанії, Польщі, США, Канаді, Росії, Австралії. Усюди публіка була зворушена. Мене ж тішило, що цей фільм зачепив стільки людей по всьому світу. На всі інші свої фільми я знаходив недержавне фінансування.
Після заборони в українському прокаті російського кіно у кіностудії з’явилися замовлення на серіали та картини для телебачення?
Ні, більше того – кілька років тому студію хотіли штучно довести до банкрутства. Уявіть: все що студія подавала на конкурси сценаріїв, Держкіно відхиляло.
Це при головуванні Катерини Копилової?
Так. Нам говорили, що всі сценарії абсолютно нецікаві. Хоча, повірте, що вони відбиралися професійною комісією – нашою художньо-експертною радою, куди входить Роман Балаян, Віктор Гресь, інші відомі митці.
У вас біля центрального павільйону стоять машини з каналу «1+1». Вони тут свої серіали знімають?
Ні, тільки різні шоу. І ми радіємо, що вони приходять за послугами. Це хоч якась фінансова підтримка для студії. Але раніше тут вирувало справжнє кіно – щороку знімалося 12 повнометражних фільмів і 18-20 телевізійних. Тоді тут вільного місця не було – всі павільйони були розписані по годинах. Але за 25 років незалежної України ситуація змінилася на гірше, бо в державі не було відповідного ставлення до національного кінематографа: не вистачало розуміння, що кіно – то велика сила, яка психологічно та ідеологічно впливає на людей. Якби у нас були фільми в належній кількості, то зовсім іншою була б й історія сьогодення. Адже українську історію можна було б показати у великій кількості патріотичних серіалів. І це дуже важливо, бо наш найголовніший глядач сидить перед телевізором. Адже тепер люди не ходять в кіно так масово, як колись. Бо квитки недешеві, і кінотеатрів небагато – трохи більше 400 на всю Україну. Тому «Таємний щоденник Симона Петлюри» ми збираємося зробити і як фільм для прокату, і як серіал. Хай люди знають своїх героїв. Українського кіно повинно бути набагато більше, і це питання потрібно ставити на найвищому рівні.
Що, окрім безгрошів’я, заважає українському кіно звестися на ноги?
Тут легше сказати, що не заважає…
А чи не можна скористатися досвідом того ж «Мосфільму», адже ми тепер буквально захищаємося від навали їхніх численних фільмів. Як там вдалося підняти студію?
Так, їхня студія теж була в дуже поганому становищі. Однак уряд Росії дав на модернізацію кінофабрики $154 млн. Не на створення фільмів, а саме на модернізацію! А це нова апаратура, відповідні технології, словом, уся технічна база. І зараз «Мосфільм» уже гроші з бюджету не отримує, бо має на чому заробляти. А довженківська кіностудія просто забута державою. Я вже два роки проводжу тут екскурсії високим чиновникам. Всі кажуть, що студію потрібно підтримувати, однак далі діло не йде. Той історичний Кабмін, який до нас приїжджав, все вислухав, але наступного кроку не зробив. Навіть робочу групу не було створено.
Можливо, вас так примушують продати студію в центрі міста і переїхати десь на територію області?
Це нам вже не раз пропонували. Мовляв, тут така дорога земля. Та я відповів, що на території Києво-Печерської лаври земля ще дорожча… Що це за позиція така – все тут розвалимо і кудись переїдемо? У нас тут унікальна історія, місце, освячене найвідомішими митцями, яблуневий сад Довженка. Яка тут надзвичайна енергетика! Такого не купиш і не побудуєш знову, бо на це потрібен час, роки творчості, пошуку, мистецького страждання. Які тут фільми створювалися! Намолене місце не продається. Ми вже маємо приклад, як поруч із кіностудією побудували елітне житло на місці фабрики «Фотон». Її знищили бульдозерами, все розрівняли і збудували багатоповерхівку. Те ж саме хочуть зробити і з нами, щоб довженківський сад, як у Чехова, пішов під ніж. Сказали б: студія стара, будинки 1928 року ремонту не підлягають, в аварійному стані. Написали б дефектні акти, все швидко розвалили і зробили нову забудову.
То що ви чекаєте від нового Кабміну під керівництвом Володимира Гройсмана?
Хотів, щоб міністри знову до нас приїхали. Вони б усе це побачили, сприйняли емоційно, і рішення було б дуже швидке. Я в цьому впевнений, бо вірю в наш молодий уряд. Там же працює нове покоління з європейським мисленням і новітніми концепціями. І всі ж у нас люблять кіно! То чому ми не хочемо мати власне кіновиробництво, як Польща, Чехія, Франція, Італія і Велика Британія? Всі європейські країни мають свій міцний кінематограф. А от Бангладеш чи Уганда не мають. То ми ж не країна третього світу! Коли ця студія будувалася, то вона називалася Київська кінофабрика. Тож нині необхідно зробити її модернізацію, щоб вона мала повний комплекс виробництва – надавати послуги для виходу готового кінопродукту. І тут мають знімати фільми якомога більше митців – і незалежні продюсери, і молоді режисери. У нас також чудова студія запису, навіть американці були задоволені якістю. Але це має працювати постійно, а не час від часу.
Нині на кіностудії є молоді режисери?
А куди ж вони прийдуть? От ми подали 14 проектів на фінансування Держкіно, відбирали сценарії, а комісія Держкіно має той самий склад, що й раніше. Її члени працюють вже не один рік, і нас вони не підтримують. До того ж, я не розумію, чому на першому етапі голосування за фільми відбір відбувається таємно. Адже йдеться про гроші платників податків, які йдуть на кіновиробництво. Це має бути абсолютно прозоре голосування. І тоді ми будемо бачити, хто за що голосує.
Ліліана Фесенко, Людмила Українка, «Укрінформ», 29 вересня 2016 року