Анна Паленчук: Я заспокоюся лише тоді, коли Олег Сенцов вийде на волю
18.05.2017
Продюсер Анна Паленчук про виклики та пріоритети сучасного українського кінематографа та підтримку політв'язня-кінорежисера Олега Сенцова.
Настя Бєлова, QHA
Анна Паленчук — один з найвідоміших і найуспішніших кінопродюсерів в Україні. На її рахунку — робота над такими стрічками, як «Істальгія», «Маріуполіс», «Рідні» і «Наша Надія». Вона неодноразово презентувала вітчизняні фільми на міжнародних фестивалях, а також організувала у Києві Тиждень українського кіно на підтримку політв'язня-режисера Олега Сенцова.
Про це та багато іншого Анна Паленчук розповіла кореспонденту QHA у столиці Туреччини Анкарі, де вона брала участь в Анкарському міжнародному кінофестивалі. Там була продемонстрована добірка української анімації та відбувся показ повнометражного анімаційного фільму Манука Депояна «Микита Кожум'яка», який трохи раніше вже підкорив турецьку публіку.
Доброго дня, Анно. Дуже раді вітати Вас у Анкарі. Розкажіть, будь ласка, про свої враження від кінофестивалю. Як гадаєте, чи оцінили глядачі українську анімацію?
Я вважаю, що анімація — універсальний продукт. Будь-який анімаційний фільм можна дублювати і показувати в абсолютно різних країнах. Адже головне криється в його змісті і цінностях, які демонструються. Стрічка «Микита Кожум'яка» — це добра-добра українська казка, яка розповідає про мужнього хлопчика у вишиванці. В Анкарі показ відбувся, звісно, турецькою мовою. Але ж анімацію можна дивитися абсолютно будь-якою мовою. Я бачила, що реакція залу була доброзичливою, люди сміялися, було багато дітей. Думаю, всім сподобалося.
Чому на фестивалі вирішили продемонструвати саме українську анімацію, а не повнометражний фільм, наприклад?
В Україні зараз бум у кіновиробництві. Багато українських фільмів отримують фінансову підтримку від Державного агентства України з питань кіно. Серед них авторські, документальні, повнометражні, масові фільми, які йдуть у кінотеатрах. І є анімація. Анімація — універсальний продукт, повторюся. Нинішні документальні фільми в Україні мають політичне забарвлення. Можливо, що до такого політичного підтексту публіка в Анкарі ще не звикла. І саме тому анімація може ширше розповісти про нашу країну.
А наскільки важливо для України взагалі розвивати кіноіндустрію?
Це важливо. З моєї точки зору це має бути державним пріоритетом. І мова не тільки про кіно, а взагалі про культуру, оскільки вона протягом 25 років незалежності України перебуває в занепаді. І лише на якихось громадських засадах, завдяки постійній роботі деяких державних органів наша культурна індустрія встає з колін. Зараз виділяється більше фінансування на кіновиробництво.
Ось пару тижнів тому був прийнятий новий закон про кінематограф, якого ми чекали ще 15 років тому. Раніше всі кінематографісти працювали за радянськими стандартами, що не стикувалися за багатьма параметрами з європейським законодавством. Коли ми брали участь у копродакшн фільму (спільне виробництво фільму кількома країнами), ми завжди були «бідненькими родичами», бо ми не могли бути впевнені, що всі наші дії в рамках законодавства легальні. Але тепер з цим все буде добре. У новому законі про кіно багато нововведень, які не тільки легалізують певним чином нашу роботу, але й створять нові робочі місця.
З нововведень, наприклад, в Україні тепер працюватиме cash rebate — система, яка дозволяє іноземним продюсерам приїхати в нашу країну, витратити там певну кількість грошей і 16,6% легально повернути з українського бюджету назад на свої рахунки. Така система працює по всьому світу. І багато країн демпінгують таким чином, надаючи можливість повернення грошей. Тепер вона працюватиме і в Україні, що дасть можливість колись привезти в нашу країну голлівудські або європейські проекти. Тому що будь-якому продюсеру дуже важливо повернути хоч трохи з витрачених на виробництво грошей.
Також Агентство частково фінансуватиме серіали. Завдяки забороні на трансляцію російських серіалів в Україні почався бум серіального виробництва. Але одна серія в Україні зараз коштує дуже мало. Ми не можемо бути конкурентоспроможними і не можемо видавати конкурентоспроможний продукт. Тому поки неможливо продавати українські серіали по всьому світу.
Ви просуваєте український кінематограф за кордоном. Якою ідеєю при цьому Ви керуєтеся? Яку мету перед собою ставите?
Кіно — універсальний інструмент, його дивляться в будь-якій країні. І кіно — це культура, від якої людина може отримати певний сенс.
Є українські фільми не просто розважального характеру, а такі, які доносять моменти нашої історії. Наприклад, «Хайтарма» або картина Олеся Саніна «Поводир». Людина, що нічого не знає про нас, з фільму дізнається про важкі та сильні сторінки нашої історії, які сформували наше ставлення до життя, ментальність. Ці сторінки історії показують, чому ми, наша невелика країна Україна, вже три роки мужньо стоїмо проти величезного північного сусіда-агресора, який відібрав Крим, дестабілізує ситуацію та розпалює війну. Хоча знаходяться і ті, кому здається абсурдом, що Україна протрималася вже три роки...
Європейці мало знають про нас, довгий час раніше не розділяли Україну і Росію на дві різні держави. Коли я приїздила на кінофестивалі і мене запитували, звідки я, то я говорила, що з України. У відповідь я чула: «О, так це Росія». І дуже важко було довести, що Україна — це не Росія. Революція Гідності дала розуміння всьому світу, що Україна — це не частина Росії, що ми — окрема країна.
І знаєте, завдяки фільмам ми можемо постійно говорити, що ми окрема країна зі своєю історією, ментальністю та культурою. Ми можемо розповідати про наші принципи і про те, що саме ми несемо у світ. І робити це універсальною мовою — кінематографічною, яка сприймається в усьому світі.
Наприклад, я продюсувала документальний фільм «Рідні» Віталія Манського. Це був копродакшн України, Латвії, Німеччини та Естонії. Родина Віталія Манського живе у Львові, Одесі, Севастополі, на Донбасі та у Києві. І виходить, що його рідня розділена цим конфліктом. І адже ця родина не одна така в Україні... Цей фільм показували під час Тижня українського кіно у Брюсселі. Одна гостя з Нідерландів після показу підійшла до Віталія і розповіла, що вона під час референдуму у своїй країні пішла і проголосувала проти України. Але після цього фільму вона усвідомила, що зробила помилку, про що і сказала Манському. Вона зрозуміла, хто такі українці і чого вони так рвуться у Європу.
В останні роки в Україні набирають популярність вже, мабуть, відомі в усьому світі турецькі серіали. Як Ви гадаєте, яка їхня роль для України? Чи позитивно вони впливають на український контент?
Турецькі серіали в Україні мають величезний рейтинг. Адже це якісний продукт, який не тільки розповідає історію кохання, а й демонструє дуже красивих людей. У турецьких серіалах грають дуже гарні актори. Для мене і для людей з кінематографічної сфери це приклад, на який можна рівнятися. А ще турецькі серіали — добрі, вони розповідають про вічні цінності. Наскільки я знаю, більшість із них — мелодраматичні. Через російський контент у нас довгий час були серіали про ментів, бандитів і якихось гопників. Тобто тоді був популярним детективний жанр. Але тепер усе змінилося. І як на мене, стало набагато кращим за рахунок того, що український контент став наповнюватися мелодрамами.
Сьогодні на передній план намагається вийти кримськотатарський кінематограф. Але проекти кримських татар неможливо просувати без підтримки України. Як Ви гадаєте, чи можлива і необхідна інтеграція кримськотатарського контенту як у кінематограф, так і в цілому у культуру України?
Після незаконної анексії Криму перед нами виникло унікальне явище. Для більшої частини українців кримські татари стали людьми... яким не те щоб треба допомагати... Я хочу привести приклад.
Я живу в центрі Києва, неподалік від Житнього ринку, де кримськотатарські переселенці з Криму відкрили невелике кафе-чебуречну. І, проходячи повз, я дуже часто чую фрази від людей про те, що давайте зайдемо, поїмо чебуреків — цю кафешку відкрили кримські татари, треба їх підтримати. Дуже цікаво, що коли є вибір між українським та кримськотатарським, то в більшості випадків вибирають саме кримськотатарське. Адже треба підтримати.
Звісно, один з найперспективніших і найпродуктивніших режисерів сьогодні — Ахтем Сеїтаблаєв, який не без державної підтримки, але в той же час із підтримкою всієї України створив фільм «Хайтарма» (фільм було створено приватним коштом. — НСКУ). Це один з найбільших фільмів за всю історію незалежності України та українського кінематографу. Бо це кіно якісне, історичне, костюмоване. Це кіно, яке захоплює. Під час перегляду у тебе не виходить перевести дух, ти уважно стежиш за всім, що відбувається на екрані.
Інтеграція кримськотатарської культури в українську проходить досить природно і, що головне, «по любові» з обох боків. Я впевнена і в майбутньому фільмі Ахтема Сеїтаблаєва «Чужа молитва», який він презентує в Україні у широкому прокаті 18 травня.
Звісно, Ахтем і знімальна група мали знімати в Криму, адже всі події фільму відбуваються на півострові. Але через анексію групі довелося шукати інші локації. Так що вони знімали стрічку у Грузії. Коли Ахтем приїхав туди, він став на одній горі і сказав, що обов'язково повернеться до Криму. Грузія іноді може нагадувати Крим...
Особисто я вважаю це трагедією, коли людина не може приїхати на свою рідну землю. І я впевнена, що ми повинні робити все можливе і неможливе, щоб повернути Крим.
Ви вже досить довго працюєте у кіноіндустрії. Як вважаєте, з якими труднощами сьогодні стикається український кінематограф? В якому він стані?
Український глядач формується просто зараз. Завдяки Революції Гідності ми почали повертатися до всього українського. Ми стали купувати український одяг, слухати українську музику, проводити по всій країні українські ярмарки. Це повернення до витоків у всіх сферах нашого життя.
Але в кіносфері не відбулося такого буму на українське кіно. І в цьому не винні глядачі, ніхто в цьому винен. Можливо, наше кіно розповідає про такі теми, які нецікаві нашому глядачеві. Коли українські стрічки транслюються в кінотеатрах, то вартість квитків на них така сама, як і на голлівудський блокбастер. Але блокбастер створюється іноді за 50, а іноді і за 100 мільйонів доларів. А український фільм коштує набагато дешевше, і звісно, його якість не настільки висока, як у рядового голлівудського екшен-фільму. Тобто ми зобов'язані боротися за глядача і конкурувати з дуже потужними роботами.
Щоправда, зараз почалася внутрішня конкуренція. Якщо раніше українських стрічок створювалося близько 10 за рік, то зараз лише у виробництві перебуває приблизно 50 проектів. Тобто буде набагато більше внутрішніх українських фільмів, які потім їздитимуть по фестивалях і виходитимуть на великий екран поза межами України.
Українська кіноіндустрія зараз «вагітна», а ось кого вона народить — ми ще побачимо. Наш кінематограф і наш глядач зараз перебувають на етапі розвитку. Зараз уже неправильно і непрофесійно просто робити фільм і випускати його в кінотеатрах. Необхідно займатися і просуванням фільму ще на початку його виробництва. І дуже важливо їздити по різних фестивалях, знайомитися з колегами, набиратися досвіду від іноземних фахівців і потім реалізовувати його в Україні.
Анно, Ви вже вважаєтеся успішним продюсером на просторах України, про Ваші роботи говорили і продовжують говорити. Однак чому Ви вибрали саме продюсерську справу? Чи не думали хоч раз посісти місце режисера?
Знаєте, режисер повинен багато думати, він не може піти зі знімального майданчика, адже без нього жодних зйомок не може бути. Зйомок не може бути і без оператора, і без гримера, наприклад. А я як продюсер все ж можу піти з майданчика. Кудись поїхати, презентувати фільм. Це жарт...
Кожен займається своєю справою. Я займаюся продюсуванням, бо не кожен ризикне взяти на себе відповідальність. Отже, треба брати її на себе. Я її беру, потім шкодую про це, звісно, але доводжу все до кінця. І коли всі задоволені, я розумію, що вибрала продюсування не просто так — мабуть, це моя місія. Причому я намагаюся не тільки продюсувати українське кіно, але ще і просувати його за кордоном. Готую Тиждень українського кіно в багатьох країнах. Спілкуюся з організаторами фестивалів, пропоную їм українські програми. І це класно — контактувати з різними людьми і об'єднуватися навколо однієї ідеї.
По-моєму, все, що відбулося в Україні та ще відбувається, йде нам на користь. Наприклад, з якою віддачею працюють наші посольства в інших країнах, як багато вони готують і організовують різних подій і запрошують взяти участь нас — кінематографістів, театралів, естрадників і так далі. Посольство України у Туреччині теж робить велику справу для просування не тільки українського кіно, а й української культури і України в цілому.
Мабуть, у кожного творця — режисера або продюсера — є творіння, яким він пишається найбільше. Чи є у Вас такий проект? Розкажіть про нього, будь ласка.
Кожен проект по-своєму складний, близький, але є проект, яким я пишаюся.
Я пам'ятаю, коли заарештували кінорежисера Олега Сенцова, наші кінематографісти виходили на мітинги, підписували якісь петиції, збирали гроші. Однак за кілька місяців я помітила, що всі почали забувати про нього. Необхідно було зробити щось таке, що б нагадало про нашого ув'язненого колегу. Тоді я обдзвонила своїх друзів по роботі, колег і запропонувала показати всі наші фільми, зібрати за це гроші і передати Олегу на адвокатів та його сім'ї. Абсолютно всі погодилися, і ми за два тижні організували Тиждень українського кіно на підтримку Олега Сенцова. Це було у вересні 2014 року.
І знаєте, в результаті ми отримали не тільки стовідсоткову підтримку рекламників і ЗМІ — ми отримали глядача. Люди прийшли в такій кількості, що не вистачало місць у залі. Нам доводилося приносити додаткові стільці і пуфи, глядачі сиділи буквально на підлозі. Коли на сцену вийшли українські режисери і продюсери представляти свої фільми, вони мало не плакали. Для них це була перша така велика увага українського глядача до українського продукту. І солідарність із Олегом.
Цей тиждень перевернув усе моє життя. Я зрозуміла, що хочу працювати далі не тільки на себе і компанію, але я хочу працювати заради людей, заради просування українських фільмів, заради наших талановитих колег.
Можу сказати, що я, мабуть, заспокоюся лише тоді, коли Олег Сенцов вийде на волю.
Настя Бєлова, QHA, 3 та 4 травня 2017 року