Кінокритика/сінефілія/Молодість/Майдан/Україна. Інтерв’ю з критиком/режисером Станіславом Битюцьким
28.10.2014
Станіслав Битюцький – головний редактор культового для українських любителів кіна інтернет-журналу Cineticle презентує в рамках «Українських прем’єр» на МКФ «Молодість» свій довгоочікуваний деб’ют «До побачення, сінефіли».
28 жовтня, 17:15 – прем’єра фільму | кінотеатр «Киів», Червона зала 29 жовтня, 14:00 – прес-конференція Станіслава Битюцького | кінотеатр «Киів», зала «Сінематека». 29 жовтня, 15:30 – повторний показ фільму | кінотеатр «Киів», зала «Сінематека»Подія на Фейсбуці: https://www.facebook.com/events/316235065222599/?sid_reminder=73303570063451750401. Пригадуєш свою першу «Молодість»?
Першу не пам'ятаю. Як і другу або третю. Пам'ятаю, це був початок 2000-х. Вся історія «Молодости» для мене – це набір фраґментів, різних спогадів, які складаються в одну велику історію. Тут я вперше дивився арт-кіно на великому екрані. Вперше просиджував днями в кінотеатрі. Вперше відчував цю приємну втому від величезної кількости фільмів переглянутих за день. Це таке дивне відчуття, коли ти виходиш вночі з кінотеатру і не знаєш, що навколо – реальність чи ще кіно. Вперше відкривав важливі для себе імена, особисто спілкувався з улюбленими режисерами.
Крім того, тут я познайомився з дуже близькими мені людьми, з Сашком Телюком, з яким потім ми створили Cineticle і який цього року теж деб’ютував як режисер. Власне, раніше ми часто любили згадувати журнал Cahiers du Cinéma, критиків і режисерів, які вийшли з нього. Так от, всі вони практично жили у французькій сінематеці. Для багатьох українських сінефілів таким місцем раз на рік завжди була «Молодість».
2. Що для тебе сінефілія?/Хто для тебе сінефіли?
Сінефілія – це відкриття світу і себе через кіно. Через фільми я навчався життю, навчався так чи инакше сприймати навколишній світ. Саме тому для сінефіла, на відміну від кіномана, кіно – священне, а режисери – друзі, які дозволяють тобі знову і знову вирушати в подорож з ними. Але при цьому синефілія – це як якийсь життєвий етап. Ти проходиш його, дорослішаєш, змінюєшся. І далі починається вже щось инше – нові стосунки з кіном: тут мова йде і про критику, і про режисуру, про все по черзі.
Сінефіли – одночасно найщасливіші й найсамотніші люди на планеті. Щасливі, тому що кожен фільм для них стає ще одним прожитим життям. Самотні, тому що будь-який, навіть найпрекрасніший і найтриваліший фільм рано чи пізно закінчується й доводиться повертатися до реальности.
3. Сінефілія допомагає знімати кіно, чи її ліпше позбутися перед командою «мотор»?
Це складне питання. Я не можу уявити себе без цього. Та й зняв я всього один фільм. Але взагалі, вважаю, що це радше додає тобі унікальности, дає якийсь важливий досвід на майбутнє. Також це ніби дитяча травма або щось вкрай важливе з твого минулого.
3.1. До речі, ти хоч раз вигукував цю команду під час зйомок?:)
Здається, ні. В нас навіть не було хлопавки. Ми знімали радше документальний фільм, де не було різниці між реальністю та вигадкою. У першій частині, наприклад, ми просто замкнулися в квартирі на кілька ночей і базікали про все на світі. Для мене це було особливо важливо, бо я хотів зняти фільм-жест для до людей, які оточували мене останні п'ять років. За цей час ми всі змінилися, з деякими вже не такі близькі, з иншими – навпаки. Хтось поїхав з країни, хтось обзавівся сім'єю або загруз у рутині. Таким чином, фільм мав би все зберегти, стати світлиною на пам’ять, де всі ми знову разом, як у старі добрі часи. Потім до цього додалися події в країні (листопад 2013 – лютий 2014 – прим. ред.) й мені стало остаточно ясно – якщо я хочу знімати кіно – це або инше – то воно тепер буде не тільки про кіно, але й про мою країну.
3.3. Чи можливо позбутися сінефілії?:)
Вона проходить рано чи пізно, але при цьому назавжди щось міняє в тобі.
4. Не боїшся, що для пересічних глядачів твій фільм видасться заскладним для сприйняття?
Мені здається, є два види кіна: яке пропонує і яке нав'язує. Друге домінує сьогодні в мейнстримному й фестивальному кіні. Глядач настільки звик до нього, що часом відмовляється сприймати щось инше, стає закритим до фільмів, які пропонують. При цьому кіно дійсно позбулося якоїсь простоти, невинности і навіть наївности. Чому це сталося? Чому для того, щоб зняти щось особисте потрібно створювати декорації, придумувати заплутані історії, якщо, умовно, можна просто посадити трьох друзів перед камерою й поговорити про те, що вас дійсно хвилює? Бо глядачам буде нудно це дивитися? Не знаю. Це все зводиться до тих питань, що хвилювали мене як критика: що таке кіно? Як використовувати ту свободу в кіні, яку ми сьогодні маємо? Як бути чесним із собою й глядачем, знімаючи фільм? Відповідь на останнє питання зараз мені видається очевидним – потрібно знімати те кіно, яке ти сам би хотів подивитися як глядач.
5. На цьогорічній «Молодості» є програма «Україна: Нові реалії», присвячена подіям на Майдані й після нього. Думаю, твій фільм також певним чином підпадає під цю категорію фільмів.
Після Майдану, коли стало ясно, що на нас чекає ціла хвиля фільмів про ті події, ми багато говорили про це з колеґами в Cineticle. Ми бачили епізоди «Вавилона’13», ще низки проєктів, зроблених по гарячих слідах. Було дивне відчуття, що ці фільми програють реальності. В якийсь момент подумалося, що найчеснішим фільмом про Майдан буде той, що не показуватиме сам Майдан. Це чимось схоже на міркування Зонтаґ про фотографію. Тому, так – «До побачення, сінефіли» можна цілком розглядати як кіно про Майдан без Майдану.
5.1 Взагалі, Майдан якось вплинув на знімальний процес (спонукав тебе знімати / змінив першопочатковий задум etc)?
У фільмі є дві умовні лінії. Перша – це історія трьох давніх друзів, які стрічаються напередодні від'їзду одного з них. Після чого двоє з них вирушають на невелику кіновечірку, де зібралася решта знайомих та друзів. Це реальна історія, так як Оля Коваленко, яка з'являється в першій частині, саме збиралася їхати до Беоґрада. Ми ж із Сашком Телюком залишалися в Україні й просто не могли уявити себе в иншій країні.
Оля всю зиму провела в Запоріжжі, ми – в Києві. При цьому ми знімали все в травні, в дивний час, коли Майдан закінчився, коли щойно сталася жахлива трагедія в Одесі, але коли ще не почалися всі ці події на Сході. І, зрозуміло, це наклало відбиток на все про що говорили. Тому що всі події, які відбулися в країні вже невіддільні від кожного з нас. І будь-який фільм, знятий цього року в Україні невіддільний від Майдану. Так з'явилася друга лінія фільму: спроба через підручні образи передати мою особисту історію Майдану: від національної самоідентифікації, до наступного періоду тиші й дискредитації слова або образу, до бажання об'єднуватися, говорити і спільними зусиллями створювати щось нове в країні або в кіні.
6. Ти досі критик, чи тепер тільки режисер?
Мені дуже довго було ніяково називати себе критиком і мене завжди лякали люди, які, написавши пару статтей кудись одразу ж поспішали оголосити себе такими. Те саме й з режисурою. Я зняв один фільм, хочу продовжити знімати, але я не готовий називати себе режисером. Поки я радше критик, який вирішив спробувати продовжити свої дослідження кіна трохи в инший спосіб. Хоча инколи мені здається, що майже всі автори Cineticle – це режисери, які зняли сотні фільмів в своїй голові. Тому що варто взяти будь-кого з хлопців і в їх статтях вже помітний свій стиль, смак, вподобання, орієнтири. Тому перехід від слів до зйомок для більшости – це справа часу. Ну, принаймні, в це хочеться вірити.
7. Сам не боїшся критики?
Це цілком природний процес. Чому, якщо я можу критикувати чиїсь фільми, то хтось не може критикувати мій?
7.1. Критика мусить бути тактовною? Чи нормально для критика сказати «цей фільм – лайно»?
Критика повинна бути арґументованою. Але може і має бути сміливою, не шаблонною, навіть провокаційною. І якщо ти замість того, щоб назвати фільм лайном, напишеш завуальовану фантазійну статтю про це, може виявитися значно цікавіше.
Я, наприклад, дуже люблю французький сайт Independencia. Його створили колишні критики часопису Cahiers du Cinéma, які наприкінці 2000-х зрозуміли, що журнал став безликим і нецікавим. Так Independencia стала радикальною відповіддю застарілій критиці. Наприклад, у статті про фільм режисерки Мії Гансен-Лав, – проти фільмів якої вони завше виступали, в той час як Cahiers навпаки захищав, – вони надрукували цілий твір про те, як режисерка приходить на сеанс до психоаналітика й скаржиться йому на своє буржуазно-безтурботне життя. А трохи вище цього тексту стояла оцінка фільму: 1 з 10.
8. Раніше ти казав, що «До побачення, сінефіли» триватимуть три години.
Ну про три години я жартував, звичайно. Хоча я мрію зараз зняти тригодинний фільм про людей, які дивляться тригодинний фільм. Одним кадром ... Жартую ... Чи ні. Не знаю. Але це було б цікаво. Взагалі, останнім часом мені дедалі більше подобаються фільми, які тривають близько 70 хвилин. У той час, коли навіть блокбастери мріють йти три години, 70 хв. видаються ідеальним форматом.
9. Зважаючи на ‘бум’ українського кіна останніх кількох років: а) чи з'явилася нарешті якась нова українська хвиля? б) якщо ні, що заважає її появі? в) чи потрібна вона взагалі?
Я хотів би вірити в те, що вона буде. Є чотири режисери, фільмів яких я нетерпляче чекаю – це Марина Степанська, Катя Горностай, Сашко Телюк та Анатолій Бєлов. Для мене вони насамперед найвільніші режисери в Україні – не зациклені на шаблонах, держпідтримках, традиціях поетичного реалізму або кіном у стилі «мудаків». Плюс, зі старшого покоління є Ігор Подольчак. Моя мрія зараз – це колаборація між усіма цими чудовими людьми.
10. Коли чекати на наступний твій фільм? Що це буде?
Я сподіваюся зняти короткометражку – фінальну крапку досліджень розпочатих у «До побачення, сінефіли». Її назва – це назва ненаписаного роману Ґео Шкурупія. А синопсис – історія про групу людей, двоїстість нашого сьогоднішнього життя, дивні сни і телепортацію.
Питання склав і поставив через Фейсбук Віктор Глонь,спеціально для фестивальної газети molodist.txt та сайту Національної спілки кінематографістів України